Емоційна сцена вибору римським імператором життя або смерті для гладіатора в однойменному голлівудському блокбастері Рідлі Скотта, можливо, одна з найважливіших для розуміння того, як функціонує західний світ. Блискуче зіграна геніальним Хоакіном Феніксом. Якщо не бачили або забули просто знайдіть її, щоб насолодитися усією палітрою пристрастей, які однією мімікою передав цей великий актор.
Одна лише шалена підтримка глядачами нікчемного раба на арені Колізею не дозволяє (буквально фізично) всемогутньому правителю всього тодішнього вільного світу вказати великим пальцем до низу. Для політика, якому необхідна підтримка мас, громадська думка є визначальною. Добити популярного ворога на очах у тисяч його захоплених прихильників значить підписати вирок не йому, а собі. Інша річ, коли такої підтримки опонент не має.
Напевно єдине, що відрізняє в громадській свідомості хорошого державного діяча від поганого, не більше ніж вдалий піар і створена навколо нього громадська думка. Звісно, я далекий від того, щоб заперечувати ніби риси особистої вдачі і справи кожного конкретного державного лідера не мають жодного значення. Харизматичному лідеру і самому легше закохати у себе маси, і піарникам з таким працювати легше.
Що не кажіть, а добровільно (на 10 років!) проміняти розкіш Риму на похідний намет у гальських і британських болотах, щоб не бути в першому другим, для цього потрібен характер (до слова, знаєте бодай когось такого, хто так йшов до влади, зі скороспілих вітчизняних вершителів державних справ і людських доль?) А потім вирішальної миті битви, в якій особисто береш участь, спішитися, відіслати назад до обозу коня, демонструючи піхотинцям своїх легіонів власну волю випробувати разом із ними військове щастя до самого кінця. Звісно, такого командира солдати будуть не просто шанувати, такого будуть обожнювати. Але для політика і цього мало. Тому що може бути кращим, ніж потім у власноруч написаних записах про війну розповісти про це якнайширшому загалу. О, з таким багажем громадської підтримки жоден Рубікон не страшний.
Доступні джерела вказують, що саме з такого тіста був замішаний вже дуже немолодий 53-річний чигиринський сотник. Бо тільки харизматичний шаленець міг запалити власною волею цілу окраїну цивілізованого світу. Це тому його і ненавиділи, і обожнювали, і багато чого пробачали.
Без такої харизми, нехай ти навіть сто разів довірена особа старого гетьмана, і насправді давно ведеш усі справи за нього, бути тобі розстріляним ворогом під байдуже знизування плечами власними полками. Тим більше, коли усім добре відомо, що старий гетьман виміняв тебе з полону на коня.
Чи ви гадаєте, що ініціатор-маніпулятор руйнівної для молодої козацької держави, але успішної для нього особисто Чорної ради 1663 року, просто так ходив поміж майбутнього електорату, до свого обрання гетьманом, не в червоному кармазині, а в обірваній сірячині? Бо з часів святого Франциска Асизького добре відомо, кому більше повірять: тому, хто роздав все своє майно і пішов світом голий, чи загрузлим у розкоші отцям церкви. Навіть якщо цей голий єретик насправді стане стіною тій самій церкві. І чи не тривале, зневажливе нехтування громадською думкою, точніше цілковитий провал з її створення, виявилися врешті-решт основою причиною краху сподівань іншого гетьмана. Великого будівничого, мецената, державотворця, але найнікчемнішого піарника, який перехитрив самого себе.
Тому вирішальної миті вибору, коли потребував людської підтримки, залишився практично без 
неї, хіба за незначним винятком. Народу, звісно, від того теж тільки гірше, але в історії, в реальному житті вже як є.
Словом, для цього Мао Цзедун перепливав Янцзи, Саддам Хусейн — Тигр, Муссоліні — Неаполітанську затоку, а Михайло Папієв у Чернівцях їздив на велосипеді. А якщо навіть це не до снаги, врешті-решт, можна замовити фотосесію глибокого занепокоєння в Єлисейському палаці. Але без цього ніяк.
Якщо ж ні особистої харизми, ні розумного піару, то пиши пропало. І тоді ні особиста правота, ні добрі наміри, нічого не має значення. Вулиця сама винесе вирок. А якщо вже винесла: «винен», то жоден імператор не врятує.
Юрій Чорней
