«Сохрань боже, аби я сміявся над запалом людий! Зву себе і таких, як я, грішниками. Хвиля хвилю доганяє, не знати, чи з морщіня на воді не стане гора води і не пріжре тих, що пустилися на скло водяне? А я і другі грішники стоємо над берегом та й кажемо: нема що казати, – ті люде мають запал і силу, най ратуються, ми не поможемо, бо ні запалу, ні сили ми не маємо.
Грішники ставляються тепер в ролю учених, філософів і артистів. Добре роблять. Прецінь іншого виходу нема. Хто видумав кулі і карабіни і силу облічив розгону олова, сей не провадить війни. Стріляють і гинуть ті, що дістали готовий карабін з кулею і силою.
Сумний час настав, бо ніхто не хоче признавати грішників і праведних – всі люде. Ще гірше стало, бо вчені і т. д. розійшлися з тими людьми, що мають силу і запал і сидять в спіжарни, спільній для всіх людей, і перестають бути живими – се средство до поживи. В спіжарни сидять не Übermensch’і (надлюди), але Unmensch’і (нелюди). Є на березі Прута стіна жовта, червона, сива і т. д. – цілий поклад. Червона, сива і жовта, то вони собі червоні, сиві і жовті, але є в них одно спільне, що права Ньютона всі вони держаться і вночи і в днину.
А як межи людьми хто стане ученим і т. д., то каже, що для него інше право, як для тих, що читають єго книжки. Се є нещастє. Бо гине від своєї власної кулі, а не від кулі другого. Се самоубійство. Отаке самоубійство лежить плитою над солею землі нашої – над ученими і т. д.
Та принайменше сі люде, учені і т. д. йдуть лицем на смерть. Вони герої. Але серед нашої суспільности намножилося богато таких, що віщують смерть, а хотять жити. Се темнота, що гірше вадить, як явне самоубійство. Се той вонючий гній у нашім суспільнім житю, що затроює і затроював наше повітрє. У Львові старі і молоді кажуть, що нічо не буде з кампанії виборчої, хоча сильне симпатизують з кандидатами. Се трагікомізм, т. є. такий, що і смішний і гинути мусить. Наша політика ціла трагікомічна».
(з листа Василя Стефаника до Ольги Гаморак від 12 грудня 1897).
Сиджу вже тиждень над листами Василя Стефаника. Зібрав усе, що опубліковане і декілька недрукованих. Назбиралося мало-мало більше 400-х листів. У першому виданні 1954 року (3-й том) було 312.
Що дивує?
Стефаник постійно дивує. Глибина розуміння і глибина осмислення. Велике розуміння світу і людини.
З таким розумінням завжди трудно жити. Вмирати легше.
Євген Баран
