Культура

«Застільний» роман Григорія Войтка

Вийшла друга книга Григорія Войтка «Безбатченки». Що нового автор привніс в українську літературу? Ставимо питання аж так вимогливо, бо критично ставимося до авторів, котрі вигадують якісь круті, інколи карколомні сюжети, аби більше вразити, приголомшити читача…

Зрештою, в гонитві за оригінальністю, певно, й не задумуються, що той же читач хотів би не лише вбити час за чтивом, а й за допомогою художніх образів зробити якісь відкриття для себе, знайти відповіді на питання, що болять і хвилюють.

Про голодне дитинство у селі та колгоспи маємо багато повістей, романів… Цьому й присвятив свою першу книгу і Г. Войток. Долю багатостраждальної жінки-матері він виписав майстерно, правдиво, щиро. А як події розвивалися далі?

Схоже, наші «сільські» літератори, перебравшись до міста, вже не були свідками занепаду КСП, а паї селян опинялися в оренді великих агрохолдингів.

На нашу думку, роман «Безбатченки»–2 уперше в українській літературі показує сучасне життя діячів сільського виборчого округу, в який входить кілька районів.

Г. Войток посідає високу посаду в потужній агрофірмі, а тому йому не треба вигадувати, як живе сучасне село. Він, власне, автор-свідок новітніх процесів на селі, і цим роман Войтка чи не найцікавіший. У центрі твору – боротьба «правильних» людей за округ, за голоси виборців, за паї. Вони постійно засідають і радяться, яку стратегію обрати, аби не залишитися на узбіччі.

Герої,без сумніву, взяті із життя. В образах головних персонажів проглядаються долі відомих на Чернігівщині осіб – екс-нардепа, власника великої будівельної компанії Івана Куровського, керівника агрофірми «Земля і Воля», Героя України Леоніда Яковишина.

Зрозуміло, роман – це не їхній документальний життєпис. У художньому тексті герої виглядають розкутіше, мають можливість поділитися наболілим щиріше, без озирання на наслідки.

Другою цікавою особливістю твору є те, що він побудований у формі спілкування героїв за… столом. Здається, Г. Войток знову ж таки вперше в українській літературі написав, так би мовити, твір із-за столу або «столовий» роман.

Хоча у книзі 13 розділів, все ж вона композиційно має їх близько 50, а, може, і більше — розмов-вечеряння, розмов-сніданків, розмов-обідів, розмов-кавувань-чаювань.

Герої обговорють за домашнім столуванням родинні, бізнесові, сільські проблеми, взаємини з друзями та колегами, а вже десь у райцентрівському кафе чи ресторані – те, як нейтралізувати «чужаків» на окрузі, завоювати довір’я виборця не обіцянками, а конкретними програмами.

Така форма подачі тексту не всім може подобатися. Тим паче, що перша книга побудована у традиційному прозовому ключі. Однак, схоже, письменник вдався до такої експериментальної новації не випадково: йому хотілося донести до читача мовою персонажів, живого безпосереднього спілкування якомога більше ідей свого бачення позитивів та негативів в українських реаліях доби правління Віктора Януковича.

Щоправда, автор пише про той час так, ніби йдеться про сьогодення. Зі сторінок роману годі відчути хоча б якихось кардинальних змін.

Прочитавши зо 100 сторінок (а їх у романі 383!), подумалося, що Г. Войток, напевне, вирішив відійти від традиційних любовних трикутників і подати героїв цілковито «без гріха». Проте автор, як на нашу думку, передав куті меду. Поважного віку людей з оточення головного героя Івана Стародуба та і його самого «понесло» на шукання любовних утіх «на стороні».

І хоча усе це додало «напруги» та динаміки сюжету, проте, на жаль, чотири позашлюбні симпатії – дещо забагато для одного твору. А груповий секс у приміщенні райдержадміністрації зі студентками на чолі з головою РДА – так то взагалі, м’яко кажучи, перебір.

Воно, звісно, тоді були роки «злочинної влади» Віктора Януковича. Усе могло бути. Але у приміщенні райдержадміністрації?!! Це більше схоже на якихось американських ковбоїв, що хто зна як прибились на Чернігівщину, аніж на тутешніх, нерозторопних і закомплексованих, владців району…

Які зауваги?
Практично усі діти головних персонажів опинилися за кордоном. Натяк зрозумілий: Україна не дає можливості їм реалізуватися удома. Проте… автор суперечить сам собі: його герої-безбатченки, попри життєві перепони і негаразди, здобули авторитет, розбудували власний бізнес саме у незалежній державі. Тобто саме у «не такій», «корупційній» Україні вони не тільки тримаються на плаву, але й стараються диктувати-реалізовувати на ОКРУЗІ свої ідеали-реформації.

Далі.
Письменник на початку інтригує тим, що в І.Стародуба знайшовся брат Яків у Росії. Який сенс цієї сюжетної канви? Яків невдовзі помирає, брат приїжджає на похорон і вражений, як у сусідній країні влада, вихідці з України опікуються проводом трударя в останню путь…

Усе практично безкоштовно і т.п. Одне слово, як там по-людськи усе робиться! Розчулений адвокат І.Стародуб, як спадкоємець, дарує квартиру брата… стороннім людям, аби доглядали за могилкою…

Таке враження, що чоловік якийсь мільйонер-благодійник, у що важко віриться. У той же час він не нехтує підзаробітком на виборах, не відмовляється від конверта-авансу від будівельного магната перед початком виборчої кампанії… Перший випадок «позитиву» (благодійність!) у зв’язку з останнім дуже вже притягнутий за вуха.

… Проте. З чимось можна погоджуватись, з чимось — дискувати. Для цього й пишуться книжки. Вітаємо колегу з новим романом!

Олена Ткаченко, Сергій Павленко,
світлина Людмили ХВОЇ

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.