Їм свіжоспечений кекс з «абрикосовим» джемом і пригадую, як влітку купував ті жерделі у однієї сором’язливої жіночки…
По всьому було видно, що вона їде з дачі, і що жерделей у неї багато, і що вона зупинилася тут, на базарчику, транзитом додому. Плоди у неї були великі, гарні, стиглі, а продавала вона їх дешево. Так мені й сказала: «Бо дозавтра вже пропадуть».
Я забрав у неї всі жерделі, аби вона зітхнула з полегшенням і полишила марудну для себе справу, а головне – щоби не переймалася, що хтось зі знайомих «її тут побачить».
Пам’ятаю, як вдома чистив жерделі і сам зітхав: навіщо стільки їх набрав, бо повидла ми наварили вже вдосталь? Однак спонукав себе приказкою: «Зима спитає, де було літо?»
Так воно й сталося: неперевершений абрикосовий аромат у кухні та смак на губах без слів формують відповідь.
Як цікаво минуле відгукнулося в моєму сьогоденні і, як, переосмислене в досвід, закинуло мені у майбутнє маячки: тепер влітку я вже не вагатимусь на нашому базарчику біля відра стиглих жерделей.
Валентин Ткач,
із книги «Челядник вітру, хвиль і хмар»
