У сучасній українській літературі є таке явище, яке я би охарактеризував як «новітня котляревщина» – стиль прози, всеціло акцентуйований на гумористичному, хвацькому, повному веселощів, усяких кпинів, насмішок і так званих «стьобів» способі зображення дійсности. Тут тільки й роблять, що корчать дурня і регочуть зі всього і вся. Життя бачиться як суцільна низка кумедних, часто безглуздих подій, і такими ж пришелепуватими й смішними є персонажі, які беруть у цьому всьому участь.
Годі шукати за таким зображенням дійсности якогось глибшого сенсу, його нема. Юрій Винничук, по-моєму, найяскравіший і найталановитіший представник цієї літературної течії. Нема нікого, хто би перевершив його філіґранністю виписаних образів і емоційною силою зображуваних подій. Усі решта авторів, що пишуть у тому ж ключі, починаючи від Андруховича, Жадана, Карпи й закінчуючи такими епігонами, як Любка, істотно поступаються йому. Не побоюся навіть стверджувати, що найкращі зразки Винничукової прози переростають вузькі рамки свого жанру і є справді якісною літературою. І досягається це винятково за рахунок досконалого опрацювання форми, не змісту.
Разом з тим творчість Винничука дуже нерівна, поряд з високоякісними довершеними всіма сторонами текстами у нього є і відверто слабкі, і їх набагато більше. Зізнаюся, це мене вельми сприкрює. І я, щоразу натрапляючи на невиразні, надумані, позбавлені внутрішнього вогню місця в його творах або й на цілі від початку до кінця невдалі твори, дивуюся, як такий відмінний стиліст, як Винничук може продукувати таку мертвонароджену нудотну прозу.
Вочевидь, річ у тім, що Юрій Винничук майстер винятково малої прози — оповідань, оповідок, мініятюр, того, що не потребує мудрованого сюжету, показу героїв у складному й заплутаному психо-мотиваційному розвиткові, також не вимагає якогось буттєвого смислу, центральної ідеї, ради якої і пишуться великі прозові речі. Його стихія – гумористичні чи фантастичні образи конкретних осіб у живому русі, максимально стотне змалювання їхньої зовнішньости, поведінки, вчинків, і то без заглиблень у хай там які психологічні нетрища.
Тож усякий раз, коли письменник відходить від цього органічного для себе принципу, намагається говорити наповажне, без жартів, переконати читача у якійсь своїй «мудрості», то це вмах позначається на якості тексту – він стає прісним, непереконливим, нецікавим. І це чітко прослідковується на кожному його великому творові. Там можна надибати цілі сторінки пусто-порожніх слів, не кажучи вже про хаотичність, 
невпорядкованість епізодів, невідь для чого введених нових персонажів з їхніми розтягненими історіями, які не відіграють жодної суттєвої ролі для твору, і особливо проблем з сюжетним розвитком – иноді здається, що автор просто не знає, що робити зі своїми героями і які ще придумати для них пригоди. І не дивно, коли великий твір не має центральної ідеї, яка би надавала смислу всім його частинам.
Збірник коротких оповідок під назвою «Арканум» (Folio, Харків, 2019) є в сенсі сказаного вище однією з найвдаліших книжок Винничука. І саме тому, що складається з маленьких клаптиків, поєднаних не єдиною сюжетною лінією, а лише місцем подій, персонажами, які безпосередньо або опосередковано знають одне одного і, головне, абсолютно ориґінальною тональністю, таким собі своєрідним винничуківським стилем розповіди.
Якщо аналізувати цей стиль, то я виділив би два його типи: гумористично-карикатурний і екзотико-парадоксально-поетичний. Обидва органічно переплітаються і, будучи вправно посаджені на реалістичне тло, справляють неабиякий емоційний уплив на читача. Адже героїв і події описано дуже виразно, живо, гострими як бритва мазками, кожне слово на своєму місці, щільно припасоване, має внутрішню вагу. І це стосується як діялогів, так і просто загального опису того, що діється.
Звичайно, ця проза не містить у собі якогось глибокого буттєвого сенсу, вона просто зображає життя у його наочних проявах, часто навмисне гіперболізованих засобами гумору, фантазії, екзотики, парадоксу, і то без будь-яких оцінок від автора, що і надає їй належної потуги, та й врешті фантастико-гумористичний жанр не обов’язково мусить мати той сенс.
На жаль, у книжці вміщено ще й чималу добірку верліброваних віршів, доволі слабких, дещо сентиментальних, з претензією на романтичну витонченість, позбавлених і натяку на винничуківський парадоксиально-екзотичний поетизм. Вони і псують усю картину. Шкода, без них «Арканум» був би бездоганним.
Володимир Яворський-Волдмур
