Криза Зеленського неминуча. Український режим завжди спирався на дві ноги. Як у тому радянському анекдоті: одна нога у соціалізмі, а друга в комунізмі, — казала Нікітічна Маврикієвні. І довго ми так раком стоятимемо? — запитувала Маврикієвна? Одна українська нога спиралася на Захід, а друга — на Росію.
Раком Україна стояла від часів Кравчука і до Януковича. Ющенко намагався одну ногу підняти, але не дуже успішно. Настав час вибору. Янукович бачив його у продовженні колоніальної залежності, українці хотіли свободи у «європейській сім‘ї народів», а не у російській тюрмі народів.
Дві ноги опинилися у Європі. Свобода — не бутерброд, а лише право вибору і відповідальності. П‘ять років після Майдану тривало важке будівництво демократичної національної держави за європейським зразком в умовах війни. Очевидно, одні не хотіли допустити успіху українців, інші не готові були до труднощів.
Зеленський і є результатом зовнішнього впливу, зневіри і, як це не парадоксально, інфантильних сподівань на прискорення такого будівництва.
Він — не вирок Порошенку, як казав сам, а вирок собі. Неможливо поставити одну ногу в Росію, бо Росія хоче все тіло, не можливо рухатися на Захід, коли обіцяв помиритися з Росією, неможливо побороти корупцію, коли прийшов до влади завдяки підтримці олігархів-корупціонерів, неможливо об‘єднати електорат, дві частини якого ненавидять одна одну і об‘єднані лише бажаннями матеріального доброту, створеного чужими руками. Та й добробут не збудуєш у таких умовах.
Варіантів два: ти або борешся з агресором і будуєш національну демократію, або здаєшся і залишаєшся гауляйтером Малоросії. Інші варіанти неможливі, бо нікому не потрібні!!!
Зеленський розглядає владу, не як спосіб жертовного служіння народу, який прагне мати власну українську державу, а як спосіб керівництва людьми на певній території. Звідси і усі їхні хамські «вигнання бандитів», зневага і боязнь українізації.
Одне бажання було у них, яке чітко назвав Андрій Богдан: «Сконцентрувати демократичним шляхом абсолютну владу в країні». А навіщо? Щоб що? Ні у Зеленського, ні у Богдана відповіді нема. Тобто, мабуть, щось вони собі фантазували про те, чого досягнуть. Але дуже далекі ці мрії від реальності.
Ну, не лише вони. Більшість розгублених «нових облич» (за виключенням тих, хто справді досяг успіхів у першу післямайданну п’ятирічку) і їхні обдурені у надіях виборці у такій же ситуації. Тому період, у якому живемо — лише тимчасовий і ситуативний хаос, породжений ворожим сприянням. За ним — знову відбудова національної демократичної держави і спокута помилок, що відкинули нас назад і загальмували розвиток.
Микола Княжицький
