Культура

Два роки без Івана Драча

Минає два роки, як не стало Івана Драча… За пару місяців до його смерті я провів останній у його житті творчий вечір. Було то в Національному музеї літератури. Прийшли і говорили тоді чимало його видатних друзів і моїх приятелів — художник-графік Андрій Чебикін, голова НСХУ Андрій Чепелик, донька художниці Тетяни Яблонської Гаяне та купа інших корифеїв, і, на жаль, не кожному з них я зумів надати слово, бо дехто багато балакав…

Ми з Драчем обидва, здається, тоді вже знали, що той вечір у його житті останній — це я прочитав у поетових очах… А вже 22-го червня 2018-го ми з ним прощалися у Володимирському соборі, а в його рідне село Теліженці я не зміг поїхати.

Але поки Драча в Теліженцях ховали і чарки поминальні велелюдно підіймали, я в Національному музеї літератури України запалив свічку пам’яті під його портретом, ще й освітився екран тим його ликом пізнаваним, де він так несподівано говорить про одного поета у фільмі «Кирилиця київських вулиць…»: «Найкраще, що є у Станіслава — його несподіваність. І навіть коли ти знаєш, приблизно уявляш собі, що воно може бути, але все одно в нього буде несподіванка… І це несподіванка дивна — зазвичай такими жінки володіють, а тут у поета — повна несподіваність на кожному кроці. І це надзвичайно прекрасно і приємно, що вона є… І сюжет, і лексика якась дивовижна… дивертисменти слова, еквілібристика словесна, яка теж дуже багато значить і відчуває… І коли є такий поет, з’явився такий поет, прийшов десь із тієї могутньої російської літератури у нашу нещасну, забрьохану цю українську поезію — це є чудо! Я тішуся, що він є у нас в українській поезії!»

Звичайно всі, хто у 2009-му році почув це в переповненій залі столичної книгарнії «Є», були захоплені, починаючи, звісно, з мене… Хоча мені й хотілося трохи заперечити метру, що наша поезія не така вже й забрьохана…

А два роки тому Драч, хоч і лежав у труні, а давав можливість і Філарету, і Петру Порошенку, який мало читає книжок, вклонитися йому, поетові і колишньому голові Народного Руху, давав і Іванові Дзюбі, Миколі Жулинському, з якими поряд і я стою отам, на фото, та й прем’єру Гройсману, віце-прем’єру Кириленку (балаболці), іншим міністрам, віце-прем’єрам, начальникам, вже не кажучи про тисячі простих справжніх і не дуже шанувальників української поезії, які переповнили Володимирський собор, аби попрощатися з поетом.

… Мені не вперше нагадують, що Ліна Костенко була по-своєму права, коли якось сказала Іванові Драчу не без жарту: «Іване, ану дихни Леніним?». Але Іван Федорович не ображався… Адже в радянські часи практично всі поети Леніну пошанівок складали… Інша справа – «кто во что горазд». Звичайно, дихати мертвим Леніним шкідливо, але ще більш шкідливо нести таку постійну ахінею, як Павличко, мовляв, «Ленін іде» (а куди іде, питається? Чи не Україну до нитки обібрати?)…

Отож наймодерніший поет-шістдесятник Іван Драч ні на мене, ні на Ліну Костенко в 2001 році за оте «дихання Леніним» не образився, коли прочитав це в одній з трьох частин моєї статті «Поет спускається в пекло». Як не образився на мене і Леонід Кучма, який побачив себе у вигляді такого собі пахана на обкладинці моєї хуліганської книжки-білінгви «Пир во время Кучми». Навпаки запросив до Опішні і в ресторан «У Солохи» на Полтавщині, і у свій фонд «Україна» …

От би Порошенку у нього повчитися!

Станіслав Бондаренко

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.