Цинічно кажучи, він зажився на цьому світі, адже і СРСР, першим і останнім президентом якого він був, давно помер, і комуністична партія, останнім генсеком якої він був, давно спочила, а він жив. Навіть його опоненти-суперники, що формально Союз розвалили, померли – Єльцин, Шушкевич і Кравчук, які в Бєловєзькій пущі офіційно підписали капітуляцію СРСР та розчистили дорогу незалежним Україні і Білорусі. А він жив. Помер на 92 році життя.
Кажуть, уже мало не на смертному одрі він назвав Путіна своїм найбільшим розчаруванням – ще б пак, чекісти перемогли комуністів. Але нам від того не легше, а навпаки, адже той таки Горбачов ще й підтримав російську окупацію Криму. Власне, після смерті вже спогадають всі його гріхи, плутаючи їх із гріхами системи, яку він випадком долі очолив – і бійню у Баку та Карабасі, і приховування правди про чорнобильську аварію, і чотири роки афганської авантюри, яка ще при ньому тривала, хоч він її і припинив, і бійню у Вільнюсі, і смерть Василя Стуса, що таки за його правління сталася…
Перед апостолом Петром йому доведеться довго балакати, але Горбачов це любить…
Та разом з тим не можна забути й демократизацію та гласність, які саме завдяки йому сталися, хоч якими б цілями він не керувався. Замість шамкаючих маразматиків (я сам чув у школярські свої часи, як Брежнєв по радіо у Баку вишамкував: «Труженики советского Афганистана» замість Азербайджана), замість дурнуватих кадебістських хапань людей на вулицях в короткий час Андропова (а нам, натоді студентам, зняли бронь і відправили служити в радянську армію), замість того тягучого застою, коли записувалися черги на отримання пральної машини і холодильника, прийшов молодий, енергійний керівник, який вільно говорив без папірця, який пішов у народ, дружина якого стала посмішкою прикрашати сірі радянські будні (доти радянські керівники дружин старанно ховали у закамарках своїх номенклатурних дач).
А головне – саме при Горбачові на нас хлинула правда про сталінщину, а відтак і про всю комуністичну систему. Сьогоднішньому читачеві важко уявити, що о сьомій ранку біля газетних кіосків, ще потемки, вишиковувалися черги за свіжими газетами – настільки була потрясаюча правда, що в них відкривалася. А тиражі газет і журналів були мільйонними!
Завдяки Горбачову впала Берлінська стіна і возз’єдналась Німеччина. Завдяки йому припинено війну в Афганістані, ми перестали годувати Кубу, Анголу, В’єтнам і Ефіопію (насправді список довший). При Горбачові не тільки академіка Сахарова випустили з квартирного ув’язнення в Горькому, але й українських політв’язнів із справжнього ув’язнення — мордовського.
Безумовно, він не хотів розпаду СРСР, але вся його діяльність сприяла цьому об’єктивно і за цю його мимовільну роботу маємо бути вдячними. Як сказав колись Левко Лук’яненко, українці мають поставити пам’ятники Рейгану і Горбачову. Лук’яненко, до речі, вчився в один і той же час з Горбачовим на одному й тому ж юридичному факультеті Московського університету.
На могилі Хрущова скульптор Ернст Нєізвєстний поставив символічний пам’ятник з поєднанням чорного і білого кольорів. Така сама двоїстість була і в Горбачова. Звідки вона? Сам Михайло Горбачов згадував, що його дід Пантелеймон Гопкало – українець, а батьки Горбачова тримали за портретом Лєніна… ікони. Діда – голову колгоспу «Красний Октябрь» арештовували, і ця несправедливість сталінських часів запала юному Михайлу в душу, адже він жив у домі діда і брав з нього приклад. Вона відгукнеться потім гласністю, що остаточно поховає сталінізм, скільки б не кричали лігачови (секретар ЦК КПРС, який відзначився боротьбою з Єльциним та вирубуванням виноградників у Криму) та ніни андрєєви (була така активістка, що нашуміла статтею типу «Не могу поступаться принципами!»).
Коли в Києві починався Народний Рух, Горбачов приїхав і на зустрічі з українськими письменниками напам’ять цитував вірші Андрія Малишка. Чим, звичайно, здивував і потішив, але створення НРУ і рух України до незалежності не зупинив, бо колеса історії назад не крутяться. Коли ж був його вже аж 80-річний ювілей і в якомусь ресторані відмічали, то Горбачов несподівано для москвичів заспівав улюблену з юності пісню, якою виявилась наша, чернігівська, на слова Леоніда Глібова «Стоїть гора високая». До речі, мелодія була геть інакша, ніж ми знаємо – очевидно, ця трансформація відбулася вже на Кубані, де українці співали своєрідним чорноморським наспівом. Щось у ньому, молодому Горбачові, заторкнулося своє, українське, і тоді, коли за дружину обрав також українку, та ще й з Чернігівщини – Раїсу Титаренко. А сам він до кінця життя так і не позбувся характерного українського гекання у вимові.
Та все це не відміняє основної символіки: помер останній глава російсько-радянської імперії, за його часу правління ще величезної. І нині на українських полях помирає сама урізана імперія – Росія.
Василь Чепурний
