Мій батько народився у Херсоні,
Де хвилі Борисфена сиві й сонні
Від пристаней прадавніх тихо плинуть
І мовлять крізь віки: «Це Україна».
Ось тут, де гомонять гінкі проспекти,
Гадав колись мій прадід-архітектор:
Як досвід свій, набутий над Невою,
Полишить над рікою степовою.
Цей обшир і пахучий, і прозорий
До мене словом пращурів говорить.
Горить у серці, мов палка жарина,
Одвічна істина: «Це Україна».
За чайкою полину понад краєм,
Де вітер стиглі ниви обіймає,
Де зерна завше позолотять руку,
А васильки пробачать за розлуку.
Спішу до тебе здалека і зблизька,
Моя співуча степова колиско,
Щоб вічно чути в клекоті орлинім
І в шелесті трави: «Це Україна».
(Іван Немченко. Квітка України. Київ-Херсон. 2005)
З Іваном Немченком я познайомився у Києві в травні 1989, коли приїхав на конференцію молодих учених в академічний інститут Шевченка, а Іван писав дисертацію про Дніпрову Чайку в аспірантурі київського педінституту (тоді ще Максима Гіркого). Приїхали ми до Івана зі Степаном Процюком (вони зналися раніше), ночували на підлозі аспірантської кімнатки і півночі говорили про літературу, Процюк і Немченко читали свої вірші, а я захоплено слухав обох. Особливо запав мені вірш Івана «Дещо про велику приязнь» (десь у мене є машинопис цієї вірші з автографом автора).
Був я на захисті Івановому і півночі в готелі «Дніпро» сиділи ми втрьох: Іван Денисюк, як перший опонент Іванової дисертації, Немченко і я, і говорили про все на світі.
Потім наші шляхи розійшлися, Іван працював у Херсонському педінституті, я в Станиславові. 
Вряди-годи ми списувалися, Іван присилав свої поетичні збірочки. А побачилися ми 2009, коли я зі студентами поїхав у Херсон.
Нині Іван з дружиною у вимушеній евакуації. Його університет у Станиславові, а Іван десь на батьківщині дружини, бо його рідна Снігурівка на Миколаївщині під рашистською окупацією.
Естетика Іванових віршів традиційно-фольклорна. Виглядає надто звичною, десь архаїчною. Але ми забуваємо Франкове, що література — це не одні високі дерева, а ліс, в якому є ріжна рослинність. Іван чесно йде своєю стежкою, віддано служить українському слову і залишається одним із найнадійніших його популяризаторів.
І ще треба пам’ятати те, що літературу тримають скромні й непомітні на перший погляд робітники, але без них не було би того простору, який защораз треба засівати і поливати життєдайним дощем, аби вродив урожай. Іванова місія трудна, але важлива. Так було вчора. Так є нині. І так буде во віки віків.
Євген Баран
