Я думаю про 1 грудня.., шість років тому. День, що назавжди розкраяв життя на до і після Революції. Пам’ятаю мороз, море людей, йолка на майдані…
Ми до зриву голосу кричимо: «Прапор на гору…»
Племіннику телефонує брат і намагається жартувати: ми хочемо ще онучку… (Льонечка, старший онук, цього року пішов до першого класу).
… Ми йдемо до дітей на Грушевського (і це тоді просто назва вулиці, і в нас під балконом ще нема барикад) погрітися чаєм, і я міцно тримаю за руки невістку і її подружку Марію…
Повз Банкову проходимо хвилин за 5 до того, як там почалося…
Вдома вмикаємо телевізор і розуміємо, чому рідні благали нас у слухавки: «Повертайтеся!». Але ніхто ще не розуміє, що повертатися вже нема куди… І потрібно йти вперед, міцно тримаючи за руки всіх тих, кого любиш…
Прапор нагору! Слава Україні!!!
Ірина Красуцька
