Поки Хмельницький запроваджував Воєнні Стани на територіях завойованих ВОЄВОДСТВ, справи не йшли. Дожилися до ганебного Білоцерковського перемир’я…
А коли Хмельницький завершив АДМІНІСТРАТИВНУ РЕФОРМУ, запровадивши замість трьох воєводств 30 територіяльних полків і близько 400 сотень, наша Державність стала реальністю.
Це я до того, що «рулити» совєцькими воєводствами — погана ідея. Починаючи з 1991 року. І справи будуть ще гірші.
Бо ми живемо під гіпнозом кордонів Областей УССР. А відтак парламент запроваджує Воєнний Стан в загроженій зі Сходу Охтирці й Бахмачі. Але залишає у Цивільному Стані Гадяч і Пирятин.
Хоча очевидно: ворог, у разі повномасштабного вторгнення упреться не в кордон Полтавської чи Київської області, а в річку Дніпро. А що за Дніпром? Он Козятин — отой шо за 200 км від Наддністрянського анклаву РФ — у зоні ВС. А Умань за 100 км від того анклаву — у зоні ЦС.
Яка причина?
Ніяких. Крім магії адміністративних кордонів Областей УССР.
На фото з мапою червоними крапочками позначив міста, які, з логіки заяв у Верховній Раді, ТАКОЖ мали б бути оголошені в зоні ВС. Але не оголошені — ні лівобережні, ні прикордонні з Біларуссю — військовим союзником РФ.
Ця війна нам наслана для ЗНИЩЕННЯ адміністративного дизайну ворога. Який тримає нашу уяву в совєцькому полоні. Який тягне її до совєцького ядра. Ні — областям. Ні — воєводствам, ні комітатам, ні жудцям і гебітс-комісаріятам.
Край, повіт, громада.
Гетьманщина, полк, сотня, курінь. Шо завгодно. Аби панувать. Із самих себе.
Ростислав Мартинюк
