Політика

Про силу і ненависть

Торкалися ми з ним, звісно, і заборонених тем. У тому числі й про дві нації, напоказ дружні, а насправді приховано супротивні.

– Вони поглинули нас, розчинили в собі, як сіль в окропі, привласнили нашу національність, мову, церкву, історію, – скрушався я. – Чому так?
– Бо вони по крові завойовники, а ми оборонці, – відповідав він.

– Чому ж тоді не вборонили себе?
– Ще не приспів той час. Не википів окріп, щоби сіль сіла на дно й стала твердим кристалом.
– Але ж скільки часу змарновано. Ми ослаблені.
– Та ні, – м’яко заперечував він. – Терпець не ослаблює. Терпець стягує нову силу.
– Для чого?
– Для відкритої війни.
– Гадаєте, що це згодиться? – недовірливо питав я.

Надворі стояли 80-ті роки, кипіла «перестройка».

– Щоб воювати, потрібна сила.
– А що потрібно для того, аби перемагати?
– Ненависть. Холодна, чиста, тверда як кристал.
– І ми вимушені з ними воювати? – питав я пошепки, хоча, крім докучливої комашні, нас ніхто в лісі не чув.
– Ми приховано воюємо з нимим давно — духом, а прийде час і це постане вочевидь. Будемо мусити воювати, захищаючись. Сила супроти сили. Інакше вони ніколи нас не залишать. Такий звичай завойовників.

Це казав чоловік, який пройшов Красне поле Карпатської України і табори ГУЛАГу, який пережив три імперії. І носив у собі мир та любов. Андрій Ворон.

Мирослав Дочинець

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.