Монологи Сергія Лещенка на «24-му» каналі дивлюся зі спортивним азартом. Саме дивлюся. Слухати — давно не слухаю. Реагую тільки на «контрольне слово». Без жодних оціночних емоцій, просто роблю банальні ставки: якої секунди наша «золота шпала України» одригне всує Порошенком.
І зізнаюся: наблизився до профі — вже вгадую з похибкою 7-8 секунд. А воно й не важко, бо у водія дрезини «Чесна політика» рецидиви конвульсії стравоходу починаються з перших дециметрів руху.
Я не з фанатів Петра: ще від часів столування на президентстві Кравчука всамобожився не гепати поклонів на світлі образи перших насельників наського невиправного будинку ЦК КПУ.
Тому не зачаровувався, не запопадав, не мантрив і не «месіїв». Не підношу їхніх персон не те що до височин Гімну чи Малого Герба, а навіть до значущості своєї попоношеної весільної вишиванки.
Але тут справа особлива.
Тут, нагадую, азарт. Тут «стадіон так стадіон». Двоє воріт, з двома голкіперами: вчорашнім і нинішнім. А на полі насип, шпали-рейки. І по колії коті-коті дебелий свинцевий м’яч. За чітко встановленим чеснополітичним маршрутом: від дрезини в одні ворота — вчорашнього. Ворота нинішнього Лещенко принципово чесно не б’є і не займає. Своє ж під носом, навіть у «чесного політика».
Звична комбінація: «папєрдєннік»… чи то пак «папєрєднік». Соковите жування жуйки на очах поштивої публіки і якоїсь миті добре артикульований спазм – «По-ро-шен-ко».
«Йость!» — як кажуть сябри.
А далі — по вкоченій. Стрілки переведено, семафор дав знак, дрезина поторохтіла на заслужене затарювання до станції «Укрзалізнична-Грошовита».
… Зінське щеня, раз отримавши замашного носака, люто обдзявкуватиме чобота. Довго, аж поки не скурає дрючка.
Валерій Ясиновський
