У понеділок вранці мені подзвонив тато. «Мама упала і не піднімається», — тато плакав, я довго не могла зрозуміти, що сталося. Втім, побачивши слово «тато» на вхідному, я вже, в принципі, все збагнула.
Напередодні, тобто вчора, ми з Назаром були в них, привезли пенсію, їжу і решта, що потрібно. Посиділи, поговорили, попили чай з пєчєньками і поїхали до Києва. Все було ок. Але в понеділок, коли подзвонив тато, я все зрозуміла…
Я потелефонувала внукам, родичам, невістці, брат був в Саудівській Аравії, потім почала гуглити швидку Драбівського району. Смішна…
Руки в мене тремтіли, мобільник падав на підлогу, я погано розуміла, що відбувається і що, власне, роблю, я підвивала, як поранений пес.
Кудись додзвонилася і мені сказали, що «швидка допомога» в селі Кантакузівка Драбівського району Черкаської області – це фельдшер на своїх власних ногах, який ось подоїть корову і піде на вулицю Шевченка, у хату, де лежить моя мама і плаче немічний тато.
Ми усі приїхали через дві години.
Мама вже лежала обмита, в одязі, який приготувала на смерть. В хаті було багато людей, — тато, як міг, дошкандибав у двір і став кликати сусідів… Люди там сердечні, батьків моїх любили і поважали, тож зробили все гарно, швидко і на совість…
Цілий день ми їздили вибирати труну, вінки, якісь хустки, ще щось… А увечері усім треба було їхати в Київ, бо завтра робота. А я залишилась.
Мама лежала на веранді, в півлітрових банках з пшеницею горіли свічки, вони кидали відблиски на Ісуса, який печально дивився на мене з ікони, за фіранками, у чорних великих вікнах, стояла чорна чорнота, як буває лише зимової ночі у селі…
Від того, що цілий день люди шастали туди-сюди й двері були відкриті, хата вихолола, я лежала вдягнута в маминому ліжку. Там ще жив її запах. Запах жив, а мама вже ні. Я дуже чітко пам’ятаю свій стан. Я дихала, я відчувала своє тіло, я чула тата, який зітхав і шарудів у сусідній кімнаті. Але мій мозок при цьому був як програвач на 33-х обертах, — якийсь уповільнений.
Коли там, у моєму заціпенілому мозку, з’являлося слово «мама», я вставала, йшла на веранду, торкалася холодної мами і казала : «Вставай, ну вставай, будь ласка». При цьому по моїх щоках текли сльози, але я не розуміла, що плачу. Так тривало дві ночі – ми всі чекали брата, який з пересадками добирався в Україну. Дві найчорніші ночі у моєму житті.
Похорони, поминки, — все пройшло гуд. Родичі навезли смачної їжі, копачі, священик, сусіди – усі щедро отримали «за упокой», а горілка і вже тепла хата з довгим столом і тяжким запахом вологого людського одягу зробила усіх м’якими і сентиментальними.
Люди плакали п’яними сльозами, поминаючи Ганну Василівну. Тато не плакав, дивлячись на всіх сухими і якимись аж злими очима…
Наступного ранку я віддавала одяг, посуд, меблі, холодильник і всяку всячину усім охочим. Жіночки позбігалися, навперебій розказуючи, як вони щосили і безоплатно допомагали моїй мамі. То була неправда, але речі я все одно пороздавала, бо інакше їх би тупо поточили миші – у самотній, холодній і покинутій хаті.
Бо тата ми забрали до Києва.
Тато перебирався до мене. Я їхала в автівці, дивилася в чергову чорну ніч за вікном і відчувала неймовірний біль десь у душі від гострого відчуття осиротілості. Але я ще не розуміла, що буде трішки пізніше, коли мій мозок із 33-х обертів перейде на свій нормальний режим.
Кажуть, що людський цикл триває 7 років – а потім усе змінюється – твоя кров, твоє життя, люди навколо тебе. Ось цей семирічний цикл – із тими чорними ночами біля холодної мами – вже закінчився. Мабуть, так воно і є, оця теорія про сім років. Бо зараз я вже можу згадувати все те не із середини самої себе, а вже збоку, як стороння спостерігачка
І слава Богу.
Виявляється, і біль, попервах такий гострий, що спиняє дихання – як і все в цьому житті, проходить. Але якщо ваша мама жива – подзвоніть їй от просто зараз… Якщо не можете приїхати, то скажіть у слухавку як ви сильно любите її. Бо я тепер це можу казати лише у чорне-чорне небо, на веранді остиглої кантакузівської хати.
Галя Плачинда
на світлині батьки із первістком, моїм братом Володею
