У вас уже йде голова обертом від подій, що відбуваються в Україні? Вже з’явилося відчуття землі, яка хитається під ногами?
Суд визнав незаконною діяльність Уляни Супрун на посаді міністра охорони здоров’я. Міноборони скорочує понад 1000 військових лікарів і медсестер. У Конституційний суд надійшло подання про скасування Закону про мови. Мер Харкова Кернес підписав рішення міськради Харкова про перейменування проспекту Григоренка на проспект бузувіра Жукова. Кандидат у депутати від «Слуги народу» волонтер Арахамія підтримує прихід у Верховну Раду від тої самої «Слуги народу» ватника і українофоба Дубінського – аби тільки не Кононенко. Партія «Слуга народу», рішення якої палко захищає Арахамія, вочевидь візьме найбільший результат на виборах. І все це – лише за вчора. Протягом одного дня. Додайте сюди, що Портнов, який 5 років сидів у Росії, мов миша за пічкою – тепер розгулює вулицями Києва. Додайте сюди, що партія «За життя» Медведчука–Бойка може мати другу за чисельністю фракцію у Верховній раді…
Мандражить?
Виникає питання: «Що це? Як це могло статися? Що буде завтра?»
Якщо виникає – це нормально.
Людині взагалі властиво боятися – це цілковито природна реакція живої істоти на небезпеку. Це – спрацьовує система безпеки нашого розуму, який аналізує реальність, встановлює причинно-наслідкові зв’язки і видає нам варіанти розвитку майбутнього.
Я не хочу розбиратися в природі процесів, що відбуваються зараз – причин багато і це тема окремої розмови. Що в цій ситуації робити нам?
Що робити?
У першу чергу – не нервувати. Не давати нашим почуттям вийти з-під контролю і заглушити розум. Природа людського страху така, що лякає не конкретна жахлива подія – лякає невідомість. І це – парадоксально. Ми не боїмося того, про що знаємо – і боїмося того, про що не відаємо.
Як боротися з таким страхом?
Очевидно – зосередитися на чомусь конкретному. Можна взяти для дослідження якийсь напрямок діяльності чинної влади. Можна виходити на акції протесту – і відчувати плече товариша поруч. Можна робити дуже багато.
А ще треба просто вірити. Знаєте, я часто запитую сам себе – що знають 73% і чого не знаю я? Чому вони свято вірують в те, що «Вовчик все робить правильно», в той час як я бачу загрози – і для країни, і для самого «Вовчика»? Я для себе це відчуття формулюю так – я не вірю в дива, я вірю в те, що див не існує.
Я не вірю в те, що команда Зеленського зможе знизити тарифи – хіба що помахлювати на цій темі. Подивимося, що ЗЕкоманді про зниження тарифів скаже МВФ і куди це всіх нас приведе… Я не вірю в те, що ЗЕкоманда зможе знизити податки, як повірили маси підприємців, які розвісили свої вуха під солодкі казочки про податок на виведений капітал. Уже плачуться – МВФ проти. Давайте, мовляв, жити на свої – читайте, пошлемо МВФ на фіг, як Голобородько в кіно. Аж до дефолту… Я не вірю в те, що Зеленський зможе зупинити війну – зупинити війну може лише або наша перемога, або той, хто її розпочав, тобто Кремль.
Я не вірю в дива – я вірю у відсутність див.
Такі викрутаси глови держави колись призведуть до дуже серйозних проблем – таких, які розчарують критичну масу його прибічників. Це – неминуче. Немає нічого більш нестабільного, ніж любов мас. Я пам’ятаю як маси розчарувалися у Горбачові. Пам’ятаю як втратив підтримку Ющенко. Як одиниці прибічників виступили на підтримку Януковича. Тут буде все те саме. Прибічники Зеленського нині в угарі – але це тимчасово. Зеленський ще побачить і розвали коаліції зі своєю фракцією (всі вважатимуть її токсичною), і масовий вихід зі своєї фракції депутатів (хіба «Слуга народу» — партія з історією?).
«А що вони напартачать за той час?» — запитаєте ви. «Що буде з усіма нами»? Буде – те, що ми дозволимо зробити із собою. Люди не дозволити Портнову бути професором КНУ – і він не професор. Люди вийшли на Банкову після заяви Зеленського про «Москва втратила контроль над бойовиками» — і з фронтом гратися тепер бояться. Люди багато чого можуть – звісно, якщо не боятимуться замурзати біле пальтечко, і якщо не складатимуть рук. Для цього треба перестати боятися.
Наша задача зараз – зберегтися.
Не розчаруватися. Не піти їм на поступки. Не слухати ворогів які регочуть і принижують, і водночас – «доброзичливців» які просторікують про те, що «от той у списку – ай-яй-яй!»
Треба пам’ятати старе добре правило – «не вір, не бійся, не проси». І вистояти.
Дмитро «Калинчук» Вовнянко
