Люблю Америку. Просто так. За те, що вона є. За те, що коли на світовій комунальній кухні час від часу з’являється черговий божевільний, якийсь каддафі, хусейн чи путін, і починає там розмахувати кухонним ножем та лякати мешканців світової комуналки, що він їх усіх уб’є та заріже, то світ завжди може сказати «Ну, Америка цього не допустить».
Тому, якщо б Америки не існувало, її треба було б придумати. Щоб божевільні знали і пам’ятали: десь тут іще ходять оці boys з Техасу чи Вайомінгу і навіть можуть зайти на кухню.
Ще люблю за те, що вона, Америка, нікому нічого не винна. Ні мені, ні світу… Нікому. Бо хто заважав цьому світу організуватися і жити так само, як Америка? Сито, багато і з добре змащеним кольтом, по-нашому, шмайсером. Не спродувати танки і ракети, не хворіти на історичну амнезію та забути класичне si vis pacem, para bellum. Хто заважав, коли вона, Америка, говорила, попереджала, закликала, натякала не обирати у владу кравчуків, кучм та всіляких «проффесорів» іже з бандитами та злодіями? Коли, зрештою, привозила до Києва карти ЦРУ з напрямами руского вторгнення…
То кому і чому, вона, Америка, має бути нині винна?
Я також ностальгую за одним республіканцем моєї юності на прізвище Рейган. Ронні міг не лише запросто прилетіти в Західний Берлін, щоб за пару метрів від Бранденбурзьких воріт порадити москві знести берлінську стіну, він міг дати (і дав!) афганським повстанцям стільки зброї, що вони навіть з Афганістану змусили совєтів знести отой мур в центрі Європи. Рейган побачив цей зв’язок і Америка перемогла у «холодній війні».
Сьогодні ж попри ностальгію, очевидну неспівмірність міграційних проблем на американо-мексиканському кордоні з війною в Україні, де черговий божевільний путін щодня вбиває жінок і дітей, я вірю у вічний прагматизм Америки, яка бачить, що українці нині стоять за себе, але і за неї, і за Європу, і за Тайвань стоять. Такі вже війни тепер пішли – на виживання всіх і вся. Просто перші нині – українці. Світ буде завтра. Він ще встигне покаятися за нас, але перестане бути Божим, коли не стане України, якій Америка таки точно нічого не винна.
І ще. Ностальгуючи, розумію, що великі потрясіння (а руска агресія проти нас такою є), приносячи велику біду, дають іще великий шанс не просто змінитися, а стати іншими. Перезапустити країну, своє життя, а найголовніше – себе. Побудувати свою америку. Вона не буде нині багатою, але точно повинна мати добре змащений кольт. Наш, український. Щоб вижити. Щоб ми могли любити її, свою америку, ще більше, як то робимо нині, б’ючись за неї, а завтра назвавши її вже нашою, новою Україною.
Володимир Стефанець
