Політика

Пам’яті Юрія Бадзьо

Сумна звістка — помер видатний український дисидент Юрій Бадзьо. Мені трапилося знати його упродовж тривалого часу, і він часто приходить мені на пам‘ять, коли згадую дещо із переломних періодів мого життя.

Розповім тут про два епізоди, між якими лежать десятиліття, і відтак багато інших подій.

Уперше я зустрів Юрія Бадзьо ще в мої студентські роки, коли відбував виробничу практику в Києві і почав зустрічатися з дівчиною, яка потім стала моєю першою дружиною.

Валентина тоді поєднувала роботу в Укрторгрекламі з навчанням на вечірньому факультеті Київського відділення Українського поліграфічного інституту. Ю. Бадзьо також працював в Укрторгрекламі.

Звісно, були виходи на каву й чимало цікавих розмов, а також похід 22 травня до пам‘ятника Т. Шевченку, від якого за мною і Валентиною ув‘язався хвіст — співробітник КДБ.

Як старший за віком, Юрій був для мене неабияким авторитетом і багато в чому взірцем для наслідування. Знаючи Юрія довше і краще, Валентина взяла за звичку ставити Бадзьо мені в приклад, коли ми одружилися і у нас виникали якісь непорозуміння. «Ти ж одружилася зі мною, а не з Бадзьом», — таким був мій аргумент у самозахисті…

***
Повним ходом ішла Горбачовська перебудова, і КПРС та СРСР наближалися до свого кінця. Дозволено було багатопартійність, і в Україні почали виникати альтернативні КПРС політичні сили.

Юрій Бадзьо ініціював створення Демократичної партії України (ДПУ). Одного разу він зателефонував мені у Київську організацію Спілки журналістів України, яку я тоді очолював, і попросив зустрітися.

Ми зустрілися в Будинку літераторів, і Юрій розповів мені про партію, її програму і все таке інше. Розповідав досить довго і з непідробним ентузіазмом. Згодом з‘ясувалося, що то була лише передмова.

Основною частиною нашої розмови стала ідея заснування друкованого органу ДПУ — газети «Демократ», і я спочатку подумав, що Бадзьо хоче зі мною порадитися. Виявилося, що ні. Він хотів мене бачити на посаді головного редактора газети «Демократ».

Чемно подякувавши за пропозицію, я відповів, що не можу прийняти його пропозицію, оскільки головний редактор газети має бути член ДПУ, а я членом партії не є. «Ми приймемо тебе в партію!» — узявся вмовляти мене Юрій, на що я відповів, що як журналіст волію залишатися поза будь-якою партією.

Та розмова закінчилася нічим, і Бадзьо був вельми розчарований, ба навіть ображений. Але попрощалися ми, як завжди, по-товариському. Я вважав тему вичерпаною.

Пройшов якийсь час, і Ю. Бадзьо зателефонував мені знову і знову запросив зустрітися. Я йшов на зустріч, сподіваючись, що предметом обговорення буде інша тема. Аж ні. Юрій знову заговорив про посаду головного редактора «Демократа» і про те, що він хоче бачити на цій посаді мене і нікого іншого. Не забувши мій аргумент з попередньої розмови, він поспішив умовити мене, вдавшись до останнього аргументу: «Я не проти того, щоб ти як головний редактор залишався позапартійним».

Я розсміявся: «Гаразд, уяви собі: ваше політбюро ухвалює якесь рішення щодо газети «Демократ» як органу партії, а безпартійний головний редактор не погоджується з цим рішенням і гне свою лінію… Який сенс у тому, щоб створювати таку ситуацію?»

Ця розмова не була такою довгою, як попередня, і Бадзьо, здається, зрозумів і прийняв мій посил… В усякому разі, більше до цієї теми ми не поверталися.

Головним редактором «Демократа» став, здається, Юрій Цеков, і газета довго не проіснувала. Не знаю, чому… Сам Ю. Бадзьо відійшов від лідерських позицій у ДПУ, і головою партії став Дмитро Павличко.

Наприкінці літа 1990 року я заснував газету київських журналлістів «Четверта влада» (вийшов лише перший номер). Третє число газети планувалося присвятити новій політичній палітрі, що склалася в Україні внаслідок появи нових політичних партій. Було складено перелік запитань, відповіді на які ми в редакції хотіли одержати від їхніх лідерів.

Д. Павличко на ті запитання не відповів. Видно, заніколилося…
Потім у ДПУ головував В. Яворівський. Зрештою, ДПУ очолила якась жінка, яка вивезла партію з Києва кудись на периферію, де вона (партія) й наказала довго жити… Тепер-от зустрівся з Богом і натхненник реалізації демократичної ідеї в Україні.

***
Згадуючи Юрія Бадзьо, часом тдумаю, чому демократична ідея не прижилась в Україні, хоч усі опозиційні до компартії сили дістали узагальнене означення саме як національно-демократичні.

Можна, звичайно, кивати на слабкість суб‘єктивного начала — лідерів, передусім засновника партії Бадзьо. Можна й себе картати: погодився б очолити центральний орган ДПУ — можливо, не вмерла б українська демократія.

Прикметно, що республіканська політична ідея продовжує жити, хоч і не перемагає (як того хотілося б). І не тільки завдяки зусиллям Левка Лук‘яненка, Василя Овсієнка та інших республіканців…

З відстані часу й аналізуючи стан демократичної думки у цілому світі, діхожу висновку, що причина невдачі демократії криється в тому, що вона потрапила під вплив лібералізму, крайні прояви якого відкрили двері в демократичні рухи лівих тоталітарних партій (комуністичних та соціалістичних). Тому, мабуть, українське суспільство, і без того вже втомлене приватними партійками ліберально-демократичного штибу, і не сприйняло демократичну ідею американського зразка.

На моє переконання, республіканська ідея американського ж зразка, безумовно, ближча природі українців, коли вона проявляє себе через консерватизм і традиціоналізм. Але, на жаль, навіть УРП нехтує такими важливими для нас чинниками, як національні традиції й звичаї.

Перспективними для українського націєтворення й державотворення є різновиди націоналізму, найбільше соціально орієнтованим із яких, можливо, є анархо-націоналізм.

Радянські спецслужби й комуністична пропаганда зробили таку «славу», що здорові націоналістичні політичні сили й досі неможливі, а під личиною націоналізму в суспільстві бешкетують ліворадикали більшовицького типу, які більшою мірою дискредитують націоналістичні ідеї, ніж розвивають їх.

Коли українські дисиденти, і Юрій Бадзьо в їхньому числі, ініціювали створення альтернативних КПРС політичних партій, вони механічно переносили на український грунт найпопулярніші політичні бренди Заходу, не вельми замислюючись над можливими наслідками.

Дві партії клонували в Україні німецьку християнську демократію. Нічого з того не вийшло. Клонування західних соціал-демократів також не приживається на українських теренах. Так що ДПУ, заснована Юрієм Бадзьо, не була винятком, і тому покійному не судилося стати батьком української демократії.

***
Після переїзду до США я втратив зв‘язок із багатьма з моїх друзів, приятелів та добрих знайомих, які залишилися в Україні. Відійшовши від політики, Ю. Бадзьо не проявляв публічної активності, і в мене немає будь-яких доказів еволюції його поглядів після невдачі з проектом ДПУ.

Що я знаю напевно, Юрій Бадзьо, як і всі дисиденти й шістдесятники, залишався романтиком, який не перейнявся ідеєю системних змін і тішив себе сподіванням на те, що радянський лад можна демократизувати. В буквальному сенсі.

Але все одно добре, що він був і боровся за свої ідеали, що він залишив свій слід в новітній історії України і в серцях кожного з нас, хто знав його в ті чи інші періоди його життя.

Володимир Іваненко

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.