А тепер якщо серйозно. Які системні проблеми в комунікації має Президент? Як на мене, є щонайменше дві, які вже час якось вирішувати.
Перша, Зеленський не вміє слухати.
Вперше це стало зрозуміло відразу після виборів, коли Зеленський почав брати участь у різного роду державних заходах. І тоді вся країна могла бачити, що Президенту на них просто не цікаво.
Зеленський нудився, відчував себе не в своїй тарілці, і в принципі не особливо слухав ані митників, ані місцевих депутатів чи інших чиновників.
Не хоче Президент чути і зараз, щоразу наголошуючи, що протести проти капітуляції не щирі, а інспіровані окремими політичними силами, які прагнуть повернути владу. Ситуація в Золотому лише показала це ще раз.
Друга проблема. Зеленський не сприймає критику. Взагалі. Тих, хто критикує вважає ледь не особистим ворогами. І, що цікаво, особливо цього не приховує. Наприклад, він сам про це говорив на відомому прес-брифінгу. Тому не треба дивуватися, що Президент зірвався на добровольцеві, який розмовляв з ним у Золотому. Бо назвати це випадковістю складно, і подібні речі траплялися й раніше.
Можливо, така модель поведінки — це результат професійного минулого. Все-таки Зеленський — професійний комік, який звик працювати з пасивною аудиторією, яка, грубо кажучи, сидить в залі на концертах «95 кварталу» і плескає в долоні. Ніякої тобі критики і зауважень від глядачів щодо того, як правильно жартувати.
А ось політика — справа принципово інша.
Все життя політики мають справу з критикою. Іноді справедливою, іноді — ні. Але зриватися і переходити на емоції — вважається неправильним. Як і розмовляти з тими, хто критикує, в стилі «Я Президент этой страны, а кто ты» — теж вважається неприйнятним. Та й тикати зайвий раз не варто. Як і, до речі, казати журналістам «Я вам ничего не должен» — теж не надто коректно.
Принижувати опонента і хизуватися своїм статусом — це досить низько. Так роблять слабкі люди, вимагаючи в такий спосіб поваги. А сильні лідери не вимагають поваги, бо вони щодня доводять своїми справами, чому і за що їх варто поважати.
Уявляєте собі Уінстона Черчілля чи Шарля де Голля, які кричать своїм військовим: я — тут головний і зі мною треба рахуватися! Уявляєте?! От і я не уявляю.
Денис Рибачок
