Культура

Я став би колись стареньким…

Я став би колись стареньким і, мабуть, ходив би в школу
у квітні або у травні під краплі дощів у такт.
Вологим ранковим бруком Хрещатиком чи Подолом
ловив би весняний вітер.
Та й так.

У школі урок Героїв для діток молодших класів.
На дошці тризуб величний і поряд червоний мак.
Мене привітала б гучно шумлива дитяча маса
і кожен би сів за парту.
Та й так.

І діти в мовчанні повнім почули б від мене слово
про те, як колись узимку я, впертий худий юнак,
пішов захищати землю калиново-смерекову.
Інакше не міг, напевно.
Та й так.

Про те, як ламали тіло, про те, як виймали серце,
про те, як горіло небо від вражих нічних атак.
Про те, як боявся спати, у кров натирали берці
опісля важкого бою.
Та й так.

Я був би старим красивим і, певно, б ходив до діток
у кітелі без медалей, з ціпком та усе ж вояк.
В очах би моїх старечих палало гаряче літо,
його б роздавав по дрібці.
Та й так.

Але я побачив птаха і крила легкі, прозорі,
що пишуть у позасвітті Йому лиш відомий знак
про те, що під небом чорним, де сяють одвічні зорі,
мене молодим убило.
Та й так.

Anatoliy Anatoliy

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.