Дивлюся, як Садовий своїм «незаанґажованим» 24-тим медіаномером самонемічно, але навіжено жалить свого конкурента в «голос».
От де, люде, наша слава!
Лівий чобіт затято воює з правим, а ми скиглимо, що тотальна паралітика, нема руху.
Згадалося, як колись, ще наприкінці 90-х, у Торонто була зустріч діаспори з делегацією Гільдії головних редакторів центральних українських видань. Організували її не легендарні «баняки», не старі та докраю пересварені бандерІвці й мельниківці, а новітні, ділові та прагматичні, ті, хто перебрався до Канади з початками «пєрєстройкі».
Якесь львівське громадське об’єднання.
І тих гостинних господарів тоді вразили не так наші скромні персони, як поява на цій стрічі їхнього затятого недруга, керманича іншого об’єднання колишніх львів’ян.
Той уперше за кільканадцять років переступив поріг сього ненависного зібрання, яке очолював його ворог. Офірував заради київських журналістів. Хоч кільканадяцять років до того ці страшні вороги мешкали на одній львівській вулиці, були добрими приятелями і навіть удвох бізнесували.
Зате як нам гнівно докоряли з того залу! Як ретельно били праниками, занурювали у студену водицю і полоскали та виполіскували!
«Чого ви там в Україні сваритеся?!.. Якого чорта гризетеся?!. Чого сто двайцять партій наплодили?..»
І невтямки, що чуже ген-ген під лісом, а своє ж осьо, під носом.
Валерій Ясиновський
