12 липня виповнилося 120 років від дня народження молодшої доньки класика української літератури Михайла Коцюбинського – Ірини Коцюбинської. Вона народилася в Чернігові 1899 року.
Її хрещеними батьками стали відомі громадські діячі: Феодосія Степанівна Шкуркіна-Левицька та Ілля Людвигович Шраг – друзі родини Коцюбинських.
Ірина зростала допитливою та мрійливою дівчинкою, яку цікавило все навколо, особливо ж її вабили таємниці батькової творчості.
«Мене цікавило буквально все, що стосувалося батька. Як він пише, на якому папері, якою ручкою, як сидить у кріслі… Непомітно я пробиралась у передпокій біля вітальні, забивалась в темний куток між дверима, і звідси, через скляні двері вітальні, спостерігала за всім, що там відбувалося. Іноді, сидячи на сундучку, я писала на якомусь неможливому отруйно-оранжевому папері вірші».
Коли діти стали дорослими, й Ірина розповідала братам та сестрі окремі подробиці з життя батька, й вони дивувалися, не розуміючи, звідки їй відомі ці деталі та факти. «Не інакше, як підглядала?» — розпитував Юрій. Так воно й було насправді.
Швидко пролетіло щасливе дитинство, а за ним і навчання в Чернігівській жіночій гімназії, після якої Ірина деякий час працювала в земській управі.
У 1918 р. вона вийшла заміж за Аврама Метрик-Данішевського. Складні то були часи. У 1919 році Ірина Михайлівна з маленьким сином змушена була евакуюватись з Чернігова, кілька років жила в російських містах Казані та Сарапулі, а після повернення в 1922 р. — довелося з родиною помандрувати Україною: рідний Чернігів, Проскурів, Полтавщина, Харків, Київ… Доводилося працювати на різних роботах, аби якось вижити.
Ще перебуваючи в Казані, пережила смерть старшого сина Юрія, який помер, захворівши на сухоти, і не доживши й до 4-х років. Згодом були безпідставні звинувачення та страта в 1937-му сталінським режимом обох братів. Після чого з тавром члена родини «ворогів народу» важко було влаштуватися на будь-яку роботу.
З фронтів Другої світової війни не повернувся чоловік. Останні відомості про нього мала у жовтні 41-го…
Але ця мужня жінка витримала всі прикрощі долі, ніколи не схиляла голови. Через все життя пронесла вона славне прізвище свого батька. Навіть тоді, коли її високе чоло в ореолі шляхетної сивини було безхмарним, а ясні очі всміхались, навіть у такі хвилини на її чолі лежало тихе сяйво доброї і світлої пам’яті про батька, той тихий і невловимий для поверхового погляду відсвіт прожитого й пережитого, передуманого й перебаченого протягом життя.
Після війни вона працювала суддею одного з районів Києва, а згодом – директоркою будинку літераторів у столиці України.
Коли в грудні 1956 р. Ірина Михайлівна очолила колектив чернігівського музею свого батька, відразу з головою поринула у роботу. Юристу за фахом, їй нелегко було опановувати малознайому доти музейну справу, але освоївши її, І.М. Коцюбинська дуже багато зробила для поповнення його фондів, побудови нової літературної експозиції, відтворення меморіального будинку.
Вона наче вдруге народилася. По-перше, вирішила максимально наблизити оформлення меморіальних кімнат до «первісного» вигляду (коли там мешкав батько з родиною). Для цього вона тривалий час розробляла ескізи їхнього інтер’єру. Радилася зі своїми давніми подругами, щось пригадувала.
Багато часу і сил вклала Ірина Коцюбинська у підготовку і проведення багатьох науково-практичних конференцій, що були присвячені життю та творчості Михайла Коцюбинського, відновила проведення «літературних субот», активно спілкувалася із літературно обдарованою молоддю.
Музей стає центром українства в зрусифікованому Чернігові: приїжджають письменники, науковці, студенти з багатьох республік для вивчення творчості М.Коцюбинського, а екскурсійні групи – оглянути музей.
Всі урядово-партійно-дипломатичні делегації теж не оминали музей, і то було свідченням, що українська мова, культура і література живуть, бо ось який музей українського письменника є в Чернігові, він процвітає, він будується, розширюється.
Стараннями Ірини Михайлівни збудовано нове триповерхове приміщення для літературної експозиції музею, яке було введено в експлуатацію вже після її смерті. А це було дуже непросто, бо ті 270 000 рублів на середину 70-х рр. минулого століття (вартість будівництва на момент коли почалося зведення приміщення), були дуже великими коштами.
За сприяння та ініціативи Ірини Михайлівни видано не один науковий збірник. Вона опублікувала понад 60 статей різної тематики. Особливе ж місце в її творчому доробку належать двом книгам: «Спогади і розповіді про М.Коцюбинського» (1965 р.) та «Михаил Коцюбинский» із серії «ЖЗЛ» (1969 р.). А 1968 р. Ірина Михайлівна стає членкинею Спілки письменників України за рекомендацією Олеся Гончара та Петра Панча. Самовіддану працю на музейній ниві було відзначено орденом «Знак Пошани». 1969 року до 70-річчя від Дня народження І.М.Коцюбинській було присвоєно звання «Заслужений працівник культури».
Звичайно, Ірина Михайлівна мала непростий характер, іноді могла не погодитися з думкою інших, якщо ці думки не збігалися з її усталеними поглядами. Мала непорозуміння з племінником Юлієм Романовичем, через що він покинув роботу в музеї. Але Ірина Коцюбинська була фанатично віддана своїй справі. До останнього подиху вона була заклопотана музейними проблемами, перспективами його розвитку.
8 листопада 1977 року її не стало. Похована на чернігівському цвинтарі Яцево. Тут же поруч і прах її сина — Флоріана Аврамовича Коцюбинського, відомого скульптора, Заслуженого діяча мистецтв України. Саме він виконав бронзове погруддя матері на її могилі.
Велика подвижницька праця Ірини Коцюбинської, людини фанатично відданої музейній справі, назавжди доброю пам’яттю залишиться в серцях вдячних нащадків.
Ігор Коцюбинський
