Знаюся і товаришую з двома відомими, дуже цікавими, неординарними, оригінальними українськими письменниками – Григорієм Л. та Валентиною М.
Живуть вони далеко один від одного, в різних кутках великої України, але духовно настільки близькі та суголосні, що якби одного з них, скажімо, на місце Михайла Сидоржевського, а іншу – на посаду Володимира Даниленка, з-під якого ту посаду щойно зрушили, то сю пару двох поважних і талановитих письмаків ніхто й ніколи би не посварив – ні жоден інтриган у людській подобі, ні навіть чорний кейс, напханий долярами та єврами.
Так я думав і так ідеалізував цей давній братерський творчий союз двох полум’яних, небайдужих українців аж до вчора. А вчора зателефонував мені Григорій Л. та з відчаєм у голосі запитав:
— Тобі наша подруга вже дзвонила, розповідала про мене?
— Ні, не дзвонила.
– Так я тобі мою журбу переповім. Телефоную їй напередодні, і зайшлося в нашій бесіді про вибори. Я візьми та й скажи, що поміж тих зеленських, ліпшого за Порошенка, ну, таки нема… Ех, що ж я мав на мою голову — смерч, громовиця! А завершилось універсальною українською фразою, котра лупить наповал всі аргументи: «Ну, так пішов ти в *опу!». Та й кинула слухавку.
— Це нормально, — кажу, — це свідчить лиш про те, що ви ще здатні обоє розрізняти запахи.
– Та чекай з твоїми запахами. Я їй другий день телефоную, вона трубку не бере. Це — все. Це – розрив. Бо вона вже як затялась, то назад не верне. І це – після всього, що нас стільки літ об’єднувало й гуртувало! І через що?! Через Порошенка! Ніби це хтось інший, а не вона написала на мою книжку ту дивовижну рецензію…
— Да. Рецензія була потужна, — піддакнув я. – То по суті і не рецензія, а цілий роман про ваш роман у віршах. Не вберегли ви, пане-брате, рідну душу через того Порошенка. Злегковажили.
— Ну? І шо тепер?
— Як шо? Хіба би переосмислити власну політичну платформу…
***
Наступного дня я зателефонував Валентині М. і запитав: чому вона обіжає Григорія Л.?
Валентина М. була у доброму гуморі.
Ми посміялись. І вона зауважила:
— Бач, засіпався вовчий хвіст! Хай подумає, нехай озирнеться довкола, хай з живими людьми побалакає, книжник. Я йому скільки разів казала: не зачіпай мене з тими той-во… Та ще й по телефону. Він знає який у мене язик, знає, що не змовчу. Але, ніби зумисне повертає на ту тему і провокує. Шпаре в телефон відкритим текстом і жбурляє, мов собаці кістку, ті фамілії… А мене – колотить.
— Гаразд. Як не за того той-во, тоді за кого голосувать?
— Спитай у Грицька, він дуже розумний…
Леонід Ісаченко
