Орда першою застосувала зброю масового ураження – власний сморід. Він же від неї залишиться… Почну здаля: хтось назве бодай одного відомого монгольського художника? Артиста? Письменника? Не кажу, що таких нема. Але світ про них чомусь не чув. Може, сама Монголія прославилася якимись видатними здобутками за останні 100 років? Добре, 200? Гаразд – 300-400? Про неї, якщо згадували часом, то як про шматок степу, затиснений між Китаєм і росією, все.
Юрти, верблюди, адин палка – три струна. Втілення провінції планети, «важливої» нічим і нікому. Ага, ще там взимку дуже холодно.
Через 1000 і більше, (а також менше) років ставлення до росіян буде таким же, як нині – до монголів. Тобто — ніяке. Вони нікому нецікаві. Хіба що з домішкою відрази: а, це ті самі, що колись вбивали-плюндрували? Було б про що говорити!
Хоч, кажуть, Улан-Батор, столиця Монголії – цілком пристойне місто, навіть є балет і нормальні ресторани… Тамтешні лабухи грають небанальний етно-хард-рок про велич предків. Яких в моїй країні досі згадують як безжальних диких загарбників. І тих, хто першими застосували зброю 
масового ураження – сморід, від немитих місяцями тіл. Коли підійшли до Києва і стали на березі Дніпра, місцеві люди затикали носи і спершу не могли повірити – невже гидотний запах може випереджувати своїх власників на сотні метрів?
Схоже, як цієї весни у Бучі перегарне «амбре» впереміш із задавненими потом і шкарпетками «переможними» хвилями котилося перед бурятами і «псковскім дєсантом». Мрійниками по всіх «жахнуть» – як колись Чінгізхан, посмерджуючи на «мобіків» тієї епохи, збирався пройти з полчищами «до останнього моря». Втопити в крові увесь континент. Але тоді, як і зараз, між ордою і світом встала Україна. Хто про виродка згадує сьогодні? Крім його рідної Монголії, де Чінгізхан досі – національний герой. Бо в них інших нема, небораки.
Хоча ні, 1000+ років тотальної зневаги до ерефців – це щонайменше. З часів орди тільки літописи залишилися і нечисленні спогади шокованих європейських дипломатів. А в нас – хайтек і купа носіїв інформації. Її, про усі й кожне безчинство окупантів, збережеться на ого, як довго.
Цураються ж їх просто сьогодні і скрізь. Що буде завтра — передбачити не важко. Статус упосліджених, генетично травмованих — довічно. Забутих і забитих. Животітимуть на шматку території, затисненої між двома сусідами. Нікому не цікаві, з назавжди обламаними зубами. Історична доля покидьків, що уявили себе велетами.
А сучасні монголи, між іншим, дуже не люблять, коли їх називають родичами орків. Не хочуть бути з ними «адін народ».
Людмила Пустельник
