З нинішніх кандидатів у Президенти України я від щирого серця потиснув би руку лише трьом — Балашову, Гриценку та Порошенку.
Перелічив за алфавітом, нікого не виділяючи, бо поважаю їх принаймні за один мужній вчинок — поїздку до Криму у березні 2014 року. Зважаючи на дику вакханалію московських та промосковських гопників, то був досить мужній вчинок!
Більше ніхто не наважився.
А Балашов ще й у полон тоді потрапив до заїжджих казачків, постраждав фізично. Хоча, згадуючи, як він відверто чморив на камеру антимайданівців біля Маріїнського парку, я навіть не здивувався, коли він поперся у те зміїне кубло.
Ну, люблю я Балашова за його прекрасні (не такі вже й утопічні) ідеї, за відкритість, відвертість, вміння чітко висловлювати свої думки, за гарну аналітику. Ну, і за сміливість та безстрашність. Слухати Балашова — завжди насолода.
Гриценкові дяка за Крим та сміливість. Поки що особливих дивідендів доточити не годен.
Порошенкові подякував би за відновлені власним коштом С-300 навколо Києва, за снайперські гвинтівки для ЗСУ, за бронетехніку та «Джавеліни», за Томос для української церкви… список довгий, а взагалі — за обороноздатність України як мінімум.
Віталій Ференець
