Читав Карамзіна, Татіщева, Ключевського, Соловйова, Костомарова, Штепу… Жоден з них так лапідарно не виклав історію «государства Российского», як Петро Стебницький. Лише один абзац — і вся «альфа й омега».
«Поволі безмежне море, розлите на величезнім обширі цієї країни, оточувалось кам’яними берегами державности, замикалось у залізні пута східновізантійського абсолютизму. Під батогами і стусанами царської власти хаотична людська маса жила вік за віком, їла і пила — власне, більше пила, ніж їла, — годувала свої культурні верхи, будувала собі церкви та в’язниці, вкривала своїм трупом свої і чужі землі. Державний лад використовував людські маси як гній для державного господарства, і той гній мирився зі своєю долею, а коли й не мирився, то мусив коритись. І на тім хиткім, непевнім ґрунті склалась всесвітня велетенська держава… Зверху закована в блискучу зброю, а всередині повна гною… На причілку напис «третій Рим», а насправжки — тисячу літ нечищена овеча кошара».
Валерій Ясиновський
