Сьогодні пом’янули Володимира Біленка. Рік тому, 29 грудня він обвалив на наші рамена дюдявий світ, а сам пішов туди, «де ні недуги, ні скорботи, ні зітхання». Прощалися з ним під запалим у сльоту небом, на крижаному шляху біля Байкового крематорію. Власне, і прощання було схоже на сюр: закрита труна, маски і масний чорний дим, який валував оддалік із землі: стогнало потойбіччя.
Ось колись був вівчар, так вівчар! Й отара була не та! Слухняніша… Скажімо, Папа Римський Григорій ХІІІ видав був буллу 1582 року: відтепер слід жити за «його» календарем — григоріанським, і паства, піддана сьому пастуху – не перечила. Сумлінно щипала травичку, йдучи на кількаразове доїння за розпорядком Григорія ХІІІ.
Інтернет творить дива. За допомогою онлайн-відеозв’язку студенти Інституту журналістики Київського університету імені Бориса Грінченка погостювали за ранковою кавою у нью-йоркському помешканні власного кореспондента агентства «Укрінформ» заслуженого журналіста України Володимира Ільченка. І поспілкувалися з господарем про журналістське життя в осідкові ООН, світових фінансів і бродвейських шоу, про репортерські секрети та особливості медійної праці закордоном.
Сиджу у молодіжному кафе на стародавньому Подолі і враження таке, що я десь у Львові або в Станіславові — за жодним столом не говорять мовою окупанта. Надзвичайно приємно! Заради цього ми так затято впихували (чи виховували!) здавалося б, невпихуєме — Закон про Мову, який пручався ухвалювати і президент, і «його» парламент.
Відійшов у засвіти один із перших проукраїнських священників на Чернігівщині отець Марк Лугановський. В молодості був активістом СНУМу і мав підпільне прізвисько «Петлюра». З Марком пов’язано багато душевних історій, бо був вельми неординарною особистістю. Коли наприкінці 80-х Марка застукали на гарячому біля пам’ятника Леніну з фарбою та кісточкою, то він написав пояснення: маскував вождя від літаків НАТО…
Читав Карамзіна, Татіщева, Ключевського, Соловйова, Костомарова, Штепу… Жоден з них так лапідарно не виклав історію «государства Российского», як Петро Стебницький. Лише один абзац — і вся «альфа й омега».
