Політика

Журналісти для РАХМАНної політики

Намір Сергія Рахманіна піти у Верховну Раду з партією Святослава Вакарчука «Голос» дає черговий привід поговорити на тему, винесену в заголовок цих нотаток.

Мені трапилося не раз заглиблюватися в цю тему на прикладах С. Лещенка, Є. Соболєва та ін.

Для Лещенка політика стала місцем включеного спостереження для розробки тем, які він висвітлював до того, як пішов у політику. Ширший і ближчий доступ до джерел та героїв корупційних діянь сприяли розвиткові таланту Лещенка як журналіста-розслідувача. Але політиком, та ще й україноцентричним, він так і не став.

Соболєв покинув журналістику з наміром зробити добре діло в політиці, але по дорозі в політику затримався на півдорозі: втратив себе як журналіста, а до політики так і не дійшов. А от на професійного громадського активіста цілком сподобився.

Не так давно на цю тему я поглянув на прикладі Д. Гнапа. І де тепер Гнап?!

І ось тепер наш погляд спрямований на Сергія Рахманіна, якого, наскільки я розумію, вважають одним з найкращих українських політичних журналістів.

Про себе і політику Рахманін говорить у свіжому інтерв’ю для сайту «Лівий берег». Інтерв’ю бере Соня Кошкіна, яку також вважають однією з провідних у політичній журналістиці України.

Здавалося б, якщо дві таких «зірки» зійшлися поговорити, то обговорені будуть засадничі питання української політики: україноцентричність, стратегічні візії, нагальність кардинальних змін, піднесення національної свідомості й громадянської зрілості українського суспільства тощо. Інакше кажучи — ідеї, концепції та можливості їх втілення в життя.

Аж ні!
Про що говорять співрозмовники? Про персоналії. Звісно, про самого Рахманіна. І звісно ж, про Вакарчука. Згадують «Голос», соромливо замовчуючи припасоване до нього друге слово — «зміни». Правда, констатують, що в політиці відбуваються якісь зміни, але вона, політика, все одно залишається неефективною. Ну, так, ще розмірковують, що журналістика і ЗМІ перестали справляти вплив на політику, тому, значить, самому треба йти в гущу тієї неефективної політики…

Якщо Рахманін відчув свою неефективність у журналістиці, то цілком резонним є питання: а чи стане він ефективним політиком? Запитання риторичне, бо і як журналіст, і як потенційний політик С. Рахманін не відчуває грунту, на якому стоїть.

Україна потребує системних змін, але Рахманін, як і Кошкіна, не усвідомлюють цього. Їм невтямки, що Україні потрібні україноцентрична журналістика і україноцентрична політика, але вони апріорі неможливі в умовах радянського устрою, що його вони просто намагаються лібералізувати.

За звичкою служачи журналістиці компартійно-радянського типу, мій колишній студент за тридцять років у журналістиці так і не підступив до творення україноцентричної системи ЗМІ в Україні. Очевидно, у такий же спосіб він і в політиці займатиметься удосконаленням радянського устрою, навіть не думаючи про його заміну суспільним ладом, заснованим на національних традиціях і звичаях.

Який резон з таким багажем журналістові іти в політику? Бути підспівувачем лідерові «Голосу», який просуватиме на український ринок ідеї Ф. Фукуями, оперті на уявлення про Україну, нахапані в українобайдужого волиняка Івана Качановського?

Володимир Іваненко,
Український Університет

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.