«Нас ніколи не було 52 млн. Нас було набагато менше, пише у Фейсбук Катерина Коломис. А ці люди, які живуть серед нас віками і ненавидять все українське — в них інше коріння, не українське…»
Це важлива думка.
Я пригадую, що у воєнні й повоєнні 1940-ві роки в кожному сільському дворі, як і в хаті, завжди було безліч вошей та бліх. Людські, свинячі, курячі… в хліві, на горищах, у собачій будці, в курнику…
Особливо допікали курячі воші.
Мама посилала мене в курник із гнізд яйця вибирати, отам я тих вошей і набирався. Ні, не гниди, а таки воші – дрібнесенькі такі, не кусались, але їхнє повзання по голові допікало страшніше, ніж укуси чесних нормальних вошей.
А блохи!
Чорні й коричневі, малі й великі, товсті, жирні й ледачі або, навпаки, худі, голодні, люті й невловимі… Ніякого рятунку від них не було. Ну, випарить мама одяг у печі, повитрусює, провітрить, просушить на сонці матраци й постелі – а за пару днів з горища, з котів, із хліва та інших резервацій знову набирається повна хата кровопивць, ще голодніших і ще лютіших.
Пригадую, як у районній аптеці з’явився новий порошок «Піретрум» — «средство от мух, клопов, тараканов, блох и других насекомих», і як народ кинувся закуповувати той піретрум торбами. Аптечні запаси розмели за день, але невдовзі пішли скарги: не бере, бісова душа! Від щедро насипаного в постіль піретруму весь Катеринопіль гучно чхав усю ніч, а блохам хоч би що. А мій дядько Федір на те казав: «Бо не вмієте пользуватись. Треба блоху спіймати й насипати їй того порошку в рот – от побачите, здохне!»
Люди, які живуть серед нас, українців, — явище набагато складніше, але принципи співіснування ті самі. Вони п’ють нашу кров, але вважають, що інакше бути не може, потомушо як же може бути інакше. Вивести їх, заливаючи їм у пельку, наприклад, українську мову, — справа безнадійна; але й терпіти цю хронічну антисанітарію принизливо й гидко.
І от що робити?
Терпіти не можу, коли мене питають, що робити. Якщо ви питаєте, що робити, то ви нічого не зробите. Купуйте піретрум і чхайте на здоров’я.
Такі проблеми вирішуються природним шляхом. Рано чи пізно різні сутності відторгаються. Якщо одна не зжере іншу. Ясне бачення, де вовк, а де кобила, дозволяє встрелити таки вовка. Несхрещуваність різних сортів картоплі дозволяє відібрати й відділити один сорт від іншого і не їсти їх упереміш. А якщо люди, виродки, собаки, котики, птички й блохи – адіннарот, то, хоч вони ніколи між собою так і не схрестяться, зате питимуть кров один одного до безконечности. До загибелі найтолерантніших.
Українці не гинуть.
Страшенно живучий біо… перепрошую, культурний вид. Українська культура, хоч і мало хто усвідомлює, що це таке, неймовірно живуча, тому що древня й відповідає природним законам. Але створення глобального біологічного й культурного ярмарку затуманює людям зір, і вони не бачать величезної шкоди від несумісности. Блохам це вигідно, а українцям — ні.
То як же здихався Катеринопіль вошей і бліх?
Бо таки в хатах поступово не стало тих «братів». І не піретрум допоміг, і ні жодне інше «средствіє». Не було гучних кампаній, походів зі смолоскипами, не було геніальних винаходів і кардинальних заходів. Просто настала пора мила, прасок, загальної чистоти й гігієни. Настало, ніби розуміння, що собаці місце в дворі, коту – на горищі, що у тварин теж є своя гігієна й її треба шанувати.
То я й подумав, що й у наших людських бараках непогано було б роздивитися хто є хто, усвідомити свою природу (культуру), навчитися відрізняти її від «іншого коріння» — то воно все саме собою і вляжеться. Принаймні українцям дуже бракує простої спокійної оцінки «Хто я? Якого я коріння? Якої я культури?».
Василь Триліс
