Колись, коли Олег Блохін був головним тренером збірної України, йому не подобались протестувальники на Майдані Незалежності, бо він волів піти до новорічної «йолки», а небайдужі люди йому заважали. Власне, заважали ті, з чиїх податків він «латався» і кому належало служити.
Плоди праці Блохіна в збірній – плачевні.
Національна збірна змарнувала роки для свого розвитку. А скільки мільйонів української глядацької авдиторії цей зірковий колись футболіст, але безпорадний тренер, «відлучив» від футболу, віднадив бажання йти на стадіон та припадати до телеекранів?!!
Не можна не любити країну, в якій живеш, не любити її мову, культуру, її людей і працювати водночас на її благо. Заробляти на тому можна. Але жертовно творити – ні.
Блохін ніколи не був ні українським футболістом, ані українським тренером. Він був радянським футболістом і лишився радянським тренером вже в незалежній Україні. Ким він був на заробітках в Греції – не знаю, а коли тренував ФК «Москва», то там почувався, як свій серед своїх. Україною він не жив, він тут лише проживав.
Те саме і з Ярославом Ракицьким, який нарешті пакує валізи і переїздить до ФК «Зеніт» в російське місто на Неві. Я би дуже здивувався, якби він поїхав деінде, а не в Росію.
Чи грав цей завжди похмурий, без чупера на голові чоловік задля України, хоч виступав не лише за «Шахтар», а й за збірну? Ні!!!
За Україну, власне, він не грав.
Грав за що завгодно – за спорт заради миру, за спортивний інтерес, за гірняків, які порожняк «нє гонят», за гроші (і це нормально), за данєцкую республіку, можливо… Але тільки не за Україну.
Внутрішнє несприйняття всього українського особливо їжачилося на його обличчі під час виконання державного гімну в матчах збірної. Те направду вражало!
Ракицький ледве витримував хвилину славня, що звучав над стадіоном і здіймав у ньому хвилю відрази. Він стиснутими до посиніння вустами і порожнім холодним поглядом намагався вгамувати свій заціпенілий спротив. Але те годі було приховати, і виглядало кепсько.
Через те як з відходом колись Блохіна від збірної, так і тепер «зенітні» мандри Ракицького – лише на користь українському футболові.
Час чужої «йолки» в нашому футболі помалу, потиху, але безповоротно має опинитись навіть не на лаві запасних, а лише в офсайді.
Леонід Ісаченко, «ГРІНЧЕНКО-інформ»
