Ми перекрутили помідори, перці і часник на аджику та й залишили на ферментацію. А сьогодні постало питання, а скільки ж днів бажано їй «бродити»? Відповідь сформувалася автоматично: телефонувати до Паші. Але тієї ж миті дія спіткнулася – Паші більше немає.
Завтра – сорок днів.
І відразу пригадав, що якраз оце зазирав випадково у давні записи, а там спогад від вересня 2015-го:
«Вчора випало мені «крутити» на м’ясорубці помідори.
Коли руки вже були мокрі та пішов перший сік, то я помітив, що тече він і зі зворотного боку м’ясорубки. Справа в тому, що десь заподілася втулка, що фіксує шнек. Через це вся перемелена маса отримала ще один варіант витоку з млинка.
Пошуки втулки ні до чого не привели. Я зрозумів, що потрібно щось робити терміново. Але в голові крутилися версії моїх дій на наступні дні: піти на «блошиний базар» на Зелену – там є все, а отже, і втулка; зайти в майстерні тролейбусного депо й попросити слюсарів виточити мені з якоїсь труби щось на кшталт кільця потрібних розмірів; піти по магазинах та дізнатися, скільки ж тепер коштують, м’ясорубки?
Фантазія моя розгулялася, та робити щось потрібно було вже. Похід до сусідів нічого не вирішив, тож я зателефонував двом знайомим університетським професорам, що мешкали в сусідніх дворах.
Один був на якомусь ювілеї і нічим мені не міг зарадити, а інший таки виніс стареньку, але ще здалу м’ясорубку й зауважив, що мені пощастило, бо вони давно користуються електричною.
Врешті-решт, вечір я закінчив зі словами: «Чоловік сильніший від неживої природи».
Наступний день приніс феноменальний сюрприз. На базарі, де шукав кришки для банок, у жіночки, що продавала різні побутові інструменти, я спитав: скільки коштує м’ясорубка? А коли вона назвала поважну суму, то розчаровано додав: «От якби у вас були втулочки». Жіночка спокійно мовила, що втулочки в неї є, простягла мені й назвала ціну: «П’ять гривень».
Я був приголомшений: усі мої версії майбутніх походеньок скасовано (!), а натомість у мене в руках була шукана деталька. Я тримав її як найцінніший скарб і не вірив у своє щастя.
Щойно я розмовляв телефоном з Павлом і переповідав йому пригоди минулого вечора, розповідав про наступні плани. Павло, як завжди, відгукнувся на мої роздуми конкретною пропозицією. Він порадив краще піти на базар на Дубінській, знайти там крамничку запчастин «Ауді» і в ньому купити відповідний сальник. Але попередив, що м’ясорубку краще взяти з собою, тоді все можна буде точно підібрати, і я матиму найдорожчу в Чернівцях м’ясорубку, бо найдешевший сальник коштує близько 80 євро…
Аж ось настав мій час брати його на кпини, і я розповів йому про втулку. Але він вислухав мою натхненну бесіду стримано й перепитав, де я її купив?
Виявляється, у нього з м’ясорубкою та ж історія. Тому він, коли меле помідори, щось підкладає під ніжки стола, відтак, робить це під нахилом, тож проблем великих уникає.
Далі ми почали обговорювати особливості помолу помідорів на сік і на аджику. В якусь мить я зупинився та спинив Павла: «Паша, слухай, а що б ми з тобою сказали 35 років тому, якби тоді хтось дав нам послухати цей наш діалог про м’ясорубки, втулки, помідори і аджику?»
У вересні 1980 року ми саме повернулися з військових таборів. Навчання в університеті було позаду, а все життя ще попереду».
***
Сьогодні ми заходили до Паші.
Тому з цвинтаря виходили не як завжди – низом, а через центральний вхід.
За ворітьми я повернув у алею, що ліворуч від дороги, щоб роздивитися цікавий горіх.
Він не подібний до звичного нам волоського, листя в нього пахне таки горіхом, але самі плоди не круглі, а подовжені, а гілка з листям більше нагадує ясен або пальму.
Коли я зігнувся, щоб роздивитися цікавий горішок на тротуарі, то в листі помітив десять гривень. Я підняв купюру, її помітила і Оля.
Ми подумали обоє про одне: «Це Паша виставив нам каву». Ми повертались не додому, а на «Friedrich Platz», де випадало колись пити каву разом з Пашею.
Я гадаю, то він дав нам знак — з аджикою ми робимо все правильно, бо розповідали йому на могилі про наші клопоти і вагання. Дякуємо, друже, за все. Спочивай.
Валентин Ткач
