42 роки, а наче 42 дні…
Цей водограйний струмінь ще не був тоді прибутковою власністю «Київводоканалу», а був нічийним безіменним підземним джерелом, хмариною, дощем, росою…
Чи, мо’, й однією молекулою H, яка ще не палала бажанням зблизитися зі своєю родичкою, а тим паче сном-духом не відала про існуваня молекули O.
І сей закляклий трамвай-кав’ярня тоді не пахтів робустою, а, вочевидь, огризався десь у Пущі крикливим деренчанням, снуючи околичними прикиївськими маршрутами.
А батьки і навіть діди гралися з прародичами сього піску і гнали теплі вечорові хвилі на тамтешній непоказних предках нинішніх модернових гойдалок — акурат, де оця щебетливо-криклива малеча.
Зате гіпсовий хлопчик точнісінько так затято тримав у підсакові свій золотий улов, правда, тоді він був з добряче надбитим носом. І знаку не було сьогочасного крутого ресторану, а замість нинішньої вбогої кафешки в тодішньому парковому будиночку господарювала фотографія — зі світлинами рідних артистів у вітрині та монументальною ще й гострою на язик «прійомщіцей заказов».
За 5 років київського життя тут ми робили колективний портрет нашої бойової гуртожитської кімнатної «четвірки». Яка на розтанях часу таки розгубила бойове пір’я і, на жаль, давно змаліла на «трійку».
Але ця світлина буде аж через п’ять літ. А 42 роки тому я стрів отам, на приступках до рідного богодайного Жовтого корпусу Дмитра Михайловича Прилюка: той велично чалапав, раз-по-раз відтягуючи пальцями лацкани піджака і закидаючи його кудись за плечі, наче обівався від пізнього тепла.
І я привітався з моїм великим деканом — уже не шелескаючи пересохлим од ляку язиком, не з тремом у голосі, а з бадьором, як студент-першокурсник факультету журналістики Шевченкового університету.
… Дмитрові Михайловичу цього року Століття. А я вже скоро, Бог дасть, розміняю сьомий десяток…
Та вода по каменю,
Та вода по бистрому
Тихо йде, тихо йде…
… Ми всі студенти.
І таки вічні у сьому статусі! Поки топчемо ряст.
З НАШИМ ДНЕМ, ДРУЗІ-ПОДРУГИ!
Валерій Ясиновський
