Культура

Гнітяні сливи, від яких душить жаба

Українці шанують немало священних дерев – дуб, ясен, явір (правда, ніхто не знає до ладу, що то воно таке — явір), вербу, калину, тополю, вишню, навіть терен, – а от сливи в цьому почесному переліку нема.

Ніхто не кладе листя сливи під подушку, ніхто не водить кохану під улюблену сливу, ніхто не склав про сливу жодної, хоча б поганенької пісні. Навіть у наративному фольклорі дуже рідко стрінеш згадку про сливу, та й то в не дуже зрозумілому сенсі: «Куди біжиш, наче слив наївся?» або «Чого ти сидиш як у сливах?».

Сидіти в сливах – це ж не так собі. Який дурень і чого сидітиме в сливах? Просто так? Видно, таки якісь причини на те є, але в жодному словнику чи навіть у поважних етнографічних дослідженнях я не стрічав жодного натяку, з якого дива людина може сидіти в сливах. Але врешті то її право.

На віку, як на довгій ниві, чого тільки не трапиться. Мені, наприклад, доводилося сидіти в кукурудзі. Пилип якийсь час пересиджував у коноплях… Але я ж обіцяв якось розказати про сушарню для слив, а ще – як я пішов до школи, в перший клас.

Сушарня – це типовий зразок народного конструкторського генію в сфері високих технологій. Правда, це мало кому доходить до свідомости, бо немає на цю тему дисертацій, немає патентів, немає спритних фірм, які миттю встановили б вам типову сушарню «під ключ», як ото буравлять свердловини до підземної води. Немає й не буде, бо це завжди унікальна розробка, в якій інженерна думка має порозумітися, зійтися, сплавитись у єдиному неповторному рішенні з замислом господаря, з його фізичними, розумовими й фінансовими можливостями, з численними параметрами ландшафту (рівнина чи косогір, і якої саме крутизни косогір; глина, чорнозем чи, не дай бог, пісок), з відстанню до криниці чи иншого джерела…

Все грає свою роль, усе важливо – яке передбачається топливо, якого сорту й розміру сливи будуть сушитись, як на це підприємство подивляться сусіди, а також багато инших не завжди передбачуваних обставин.

А все ж деякі загальні Технічні Умови вкраїнці давно виробили і вже й забули. Майже забули. Світлої пам’яті Андрій Нагірний, один із наших старих Чумаків (той що виплів мені справжнього батога з сириці, та ще й на вишневому пужалні), бідкався, було, що вміє від початку й до кінця змайструвати справжнього чумацького воза, але нема кому передати це вміння.

Я міг би те саме сказати про сушарню для слив, але майстер з мене не найкращий, я скоріш ото якусь дисертацію написав би, а головне, кажу ж, сушарня – це тема бездонна, а тому обійдусь коротким повідомленням.

Сушарня – це різновид печі.
З мого досвіду, найкраще будувати її в нижній частині пологого узвозу, врізавшись у косогір так, ніби збираєтесь робити погрібець. Але погрібця не робіть. Ложе сушарні має бути горизонтальним. Нижній поверх – це власне піч, де будуть спалюватися дрова. Найвищий поверх – це корито, ложе для слив. Воно робиться з чотирьох дрючків, що утворюють міцну раму розмірами, скажімо, 1х2 м.

Зробити з рами корито – це грандіозна робота! Треба десь роздобути сотню-другу рівних кийків довжиною (в даному випадку) 1 метр і діаметром… ну, так десь, близько 2 сантиметри; далі ці кийки треба припасувати не тільки до рами, а й один до одного, бо вони мають утворити якомога щільніше дно корита, так щоб гарячий дим крізь них проходив, а найдрібніші сливи не провалювались. Це не менш складна творча робота, ніж будівництво ацтекських храмів із грубезних каменюк без глини чи цементу; кийки не бувають досконало рівними, і тут безмежне поле для топологічної комбінаторики.

Коли таке корито готове, його встановлюють над піччю так, щоб дим і гаряче повітря проходили крізь усю його площу.

Найцікавішим є середній поверх – горизонтальне перекриття між піччю (вогнем) і коритом (сливами). Найпростіша конструкція – кілька поперечних залізних штаб або міцних прутів, на які вкладається стара бляха, достатньо дірява, щоб вільно й рівномірно проходив дим (але не вогонь!). Можна вважати, що сушарня готова.

Але не думайте, що ви вже все знаєте. Нічого ви ще не знаєте. І не будете знати, поки не посидите та не побігаєте навколо такої сушарні хоча б троє суток, поки не прокоптитесь тим димом до кісток, не проґавите разів три, а краще чотири, того моменту, коли сливи вже майже висушені, а ви закуняли, а дрова вирішили добре спалахнути, і загорілось ваше (теж добре просушене на вогні) корито, а з ним і мішки, якими вкриті сливи, а з ними й самі сливи, що їх ви доглядали, й перебирали, й перевертали протягом тих самих трьох діб.

Обсяг ремонту після такої аварії залежить передусім від глибини вашого сну біля сушарки. Ремонтні роботи надзвичайно сприяють підвищенню вашої пильности надалі, а також творчому пошуку. Ото творчий пошук і привів до величезного різноманіття в конструкції та розташуванні сушарень. Винахідництво торкнулося переважно перегородки. Її роблять навіть керамічною (з арматурою, звичайно). Але тут я можу зачепити чиєсь авторське право, тому утримаюсь від подальшої деталізацїї.

Проте ви вже зрозуміли: відстані між перекриттями, висота печі, тип, сорт, категорія й вологість дров (ідеал – стовбури старих плодових дерев), розміри й кондиції слив та багато инших факторів грають важливу й непередбачувану роль. Це робить сушарство однією з найромантичніших професій, а скоріш мистецтвом. Але це ж його й губить. Цивілізація несумісна з нестандартним виробництвом.

Є тут іще один важливий пункт: щО ви хочете отримати. Класичний базарний чорнослив, що вилискує в ящиках як антрацит, найбільш технологічно освоєний продукт, але саме тому й найменш цікавий. Я пропоную згадати давнїй спосіб заготівлі слив на зиму, в силу цивілізації нині забутий або знехтуваний: ГНІТЯНІ СЛИВИ.

Гнітяні сливи – це дуже просто, навіть порівняно з чорносливом. Сливи (отут якраз чемпіоном будуть саме кобильохи, вони ж черкуші, черкуси чи як іще їх у вас іменують) сушать не до стандартної кондицїї; десь на півдорозі сушіння припиняють.

Тут бажано мати досвід, нюх, талант, щоб упіймати правильний момент. Сливи вже «подалися», почали морщитись, але ще й соку в них чимало. Головне ж – вони мають бути вже добре прокопчені! Далі їх просто завантажують у дерев’яну чи емальовану посудину й кладуть на них гніт.

ВСЕ!
Під гнітом вони згодом ущільняться, з посудини вийде все зайве повітря, натомість почнеться проникнення копченої субстанції в м’якіть. Ця субстанція – чудовий консервант, і бочечка чи відерце таких пригнічених слив спокійно достоїть у льоху до весни. Не бояться вони й морозу. Видобута з відра таріль щільно притиснутих одна до одної слив справляє на гостей не менше враження, ніж папая. Запах і смак нашого національного делікатесу далеко перевершує сподівання гостей, їх починає душити жаба. А вам від того хіба не втіха?

Ну от, знову не встигаю розказати про мій перший клас. Але я не забуду. А про сливи всього не розкажеш, це безбережне море. Хоча головне я таки сказав. Я не боюся, що хтось невдячно використає мої відичні знання: люд настільки зледащів через машини й високі хімічні технології, що нічого цього не спробує робити. Але почитати й помріяти – цікаво, хіба ні?

Василь Триліс

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.