… мого прадіда — діда мого батька — з’їли в 33-му, їх знайшли – двох молодих дівчат – вже під Єлисаветградом, куди батьків дід пішов у пошуках шматка хліба. вони смажили його печінку на вогнищі. мій дід,батько мого батька, мусив також йти у Єлисаветград — на упізнання тіла свого з’їденого тата. ледь дійшов додому, напівживим…
моя мама, встувивши в університет Шевченка вже після війни, важила 46 кілограмів — ніяк не могла поправитися після Голоду. а хліб ховала під матрац усе студентське життя — нічого не могла з собою вдіяти.
у мене лежать аудіофайли з її спогадами, записані на диктофон — вже кілька років після смерті мами минуло, а я все ще не можу їх слухати.
мій батько був єдиною дитиною, котра лишилась в живих на їхньому хуторі і жінки, котрі вже похоронили своїх дітей, влаштовували чергування під вікнами його дому — від людоїдів, бо його мати мусила щодня іти в колгосп.
а останні діти померли у колгоспній їдальні, наївшись баланди, звареної з молодої кропиви. мій тато чомусь не схотів її їсти….
коли тато згадував, як вони кричали — ті маленькі діти, умираючи в муках від пошматованих кропивою нутрощів, його руки тряслися, а сльози збігали по глибоких його зморшках на лиці, як перші струмки тієї страшної весни 33-го.
тому я не прощу ніколи.
моя ненависть абсолютна і чиста, як гірський кришталь.
я готова мстити у будь-який спосіб, бо помста — єдине, чого прагнуть мільйони безневинно убієнних.
а ще вони потребують нашої пам’яті.
вічної, безнастанної і повсякчасної.
онукам, і правнукам, і пра-правнукам розповідатиму — скільки буду жити — про найстрашніший в історії людства геноцид.
донці вже розповідать не треба — ця свічка у її вікні.
Галя Плачинда
