Вчора я «забажав дивного»: мені захотілося грушку.
Зазвичай такі забаганки вирішуються у нас на базарчику під вербою. Смачну «Парижанку» завжди можна купити у дяді Міші, або у когось іншого.
Цього разу грушок ні в кого не було.
Але почало діяти правило: «людина сильніша від неживої природи». Тож ми пішли овочевими крамничками. Біля квіткового базару я ще здалеку побачив груші і зрозумів, що здолав обставини, що складалися проти мене.
Та втіха моя була передчасною.
Груші справді були гарні – завбільшки з маленькі баклажани, та ціна, яку оголосив продавець нас збентежила: 75 гривень за кілограм. Вже для годиться я перепитав: це вийде три грушки?
«Ні – дві», – пояснив продавець.
Трохи приголомшені ми пішли ще у «Формаркет», хоча я знав, що там ціноутворення «не соціальне». Там нам оголосили ціну в 70 гривень.
Я сказав дружині, що цими днями все одно десь з’явиться «Парижанка», нехай і не показна, але смачна і за ціною вдвічі меншою.
На «зекономлені» гроші ми купили в економ-магазині два помідори і один огірок. А цибульки, петрушки, сиру і сметани взяли у жіночки під ялинкою. Баночку маслин без кісточок придбали в кіоску біля дому. Часник у нас був.
На вечерю ми отримали чималенький мисничок «грецького» салату. Навіть почастували ним маму – найбільша наша втіха: вона навіть підвелася й присіла на ліжку.
А вночі я доїв салат і пригадав грушки.
Мені трохи шкода, що не скуштував їх смак. Але: «людина сильніша від неживої природи». Я таки знайду за кілька днів «Парижанку», і тоді моя перемога над обставинами стане повною.
Валентин Ткач
