Він народився в Києві на Подолі, в одному з тих фантастичних підвалів, де можна було побачити що завгодно, від тіней минулого й величезних, як свині, пацюків, до колоритного сімейства багатодітної непитущої двірнички. Я побачив його в дворі під старим ясеном серед якихось ящиків.
Він нявчав і збирався поступово здохнути – доля ніколи не була надто ласкавою до підвальних котенят. Він мене вразив з художнього погляду. Я тоді вперше в житті побачив таку масть. Власне масть у нього була класична сіра котяча, але рисунок! Ніякі не смужечки, що лише підкреслюють мізерність котів порівняно з їхніми хижими родичами, а розкішний великий малюнок на весь організм, а до того ще й абсолютна симетрія! Це не можна описати, це треба бачити.
Діти були в захваті, але дружина стояла, мов скеля, непорушна. Викинь і не мороч голову. І не забудь руки помити.
Врятував бідаку щасливий випадок – мій приятель погодився поїхати з нами на гостину в село до моєї мами, а оскільки мав свою машину, то туди вдалося якось утрамбувати й зайве кошеня.
– Ой, та нащо ж ти його привіз, у нас он своїх троє!
Але то вже була мамина планида – по кілька котів у дворі.
— А диви, мамо, який він гарний, ти такого коли бачила? Назвемо його Амвросієм. Знаєш, який буде красень? Ну, скорочено кликатимеш його Росиком чи Роською.
Я за вудку й побіг перевірити, що там робиться на Тікичі. Приніс десятка півтора пліток і заходився чистити. Тут таки коло вмивальника тинявся Роська, його хилитало вітром, він навіть молока не хотів пити. Але коли на цемент упала перша риб’яча голова, сталося диво: малий хижак ожив і заходився гризти її. Поруч упала друга голова, і водночас до місця дії наблизилася руда курка, разів у дванадцять більша за Росю.
І тут він показав усе: і характер, і мужність, і спритність. Продовжуючи наминати першу голову, він блискавично накрив лапою другу й заревів таким страшним ревом, та ще й промодулював його нижньою щелепою, яка безперебійно опрацьовувала здобич, що курка безславно відступила!
Коли я приїхав до мами наступної весни, то впізнав Амвросія тільки по дивовижних розводах на його лискучих боках. Тепер це вже був знаменитий котяра, що встиг зарекомендувати себе численними подвигами!
– Мишей не ловить, геть і не дивиться, ледащо, – бідкалась мама. – І взагалі чорнашо, в мене ще таких шкідливих котів зроду не було, де ти його, Василю, взяв?
– Мамо, та ж дивись, який гарний…
– Бодай він здох, такий гарний. Оце тижнів два як прилетіли шпаки – та й до шпаківні, що на нашому ясені. Крик, пір’я летить, б’ються вони там за гніздування чи що… А цей… дивився на них, дивився, а тоді, я й оком не змигнула, як рвонув до того ясена, та вгору по стовбурі, аж до розвилки, а далі й не поліз, бо ті шпаки порозліталися.
Він посидів там, посидів, розвилка зручна, та, дивлюсь, щось довго сидить. Високо, боїться вниз стрибнути, а злізти не вміє. Ну, думаю, зголоднієш, то злізеш. Та й забула. Коли на другий ранок іду до кози – а він так і сидить на ясені! Вже мені й жаль його, дурного, стало. А тут ще й дощ почався. Такий дрібненький, та все сіє й сіє. Уже й день до вечора, а дощ іде, а кіт сидить у розвилці, шерсть на ньому мокра, на проділь так лягла на обидва боки, наче розчесав хто… Сидить і вже тоненько так, жалібно виє…
Я б і помогла йому, та що ж я зроблю, й драбина наша туди не дістає, та я з нею й не доберусь до ясена, перекопано, така багнюка весняна, ще й дощ розквасив. Але на третій день уранці двері відчинила – а він уже на порозі, та бігом у хату, до грубки. Як і коли зліз він із того ясена, так і не побачила.
– Не застудився?
– Чорти його не взяли, як бачиш.
І правда, за пару тижнів котяра знову залиснів, повернув собі царську поставу, схоже було, що всю ту ганебну історію він просто забув. Та за годину-другу я визнав, що помиляюсь. Надворі вже стояв ясний, теплий квітень. Я порався коло якоїсь дровиняки в дворі, коли побачив Амвросія, який з охижілою мордою крався до яблуні.
Воно вже й не яблуня була, а старий обпиляний з осені стовбур не вище мого зросту, але на місці зрізаної гілляки залишилося дупло, і там саме хазяйнували синички – то залітали в те дупло, то сиділи біля нього, схоже – радились, чи воно підійде. І я побачив ще один звитяжний епізод із житія Амвросія!
Він, коли побачив, як пташина пірнула в дупло, стрілою полетів до яблуні, але за пів метра до стовбура ніби хто перепинив його. Він спершу зупинився, зміряв очима стовбур (я ж кажу, десь півтора метра)… і раптом повернувся й неквапом пішов собі в інший бік. Ніби нічого такого й на думці не мав.
Оце називається вчений, аж перЕвчений.
Василь Триліс
