Колись ці вірші я присвятила своєму татові.
Я так часто і так багато про нього розповідаю. Але, не зважаючи на те, що скоро десять років як його нема, він зі мною щомиті в пам’яті, спогадах.
Павло Федорович Череп.
Родом з Прилуцького району (с. Яблунівка) на Чернігівщині. За фахом — вчитель-дефектолог. Все життя вчителював. Людина з великим серцем і доброю душею.
Не мала й року, як він мене удочерив.
Коли я чую, що нікому не треба чужі діти, мені хочеться кричати, що це не так!!!
Лікарні, табори, батьківські збори, студентське життя, весілля, розлучення, перша книга, перші успіхи і поразки — зі мною завжди був він. Рідного батька замінив він і моєму старшому сину, коли лишилася з малюком сама. Виховував, жалів, любив.
Як же шкодую, що менший син бачить дідуся тільки на пам’ятнику на кладовищі… Батьки — найдорожче, що у нас є. Вдячна батьку за те, що знаю, яким має бути справжній чоловік. За те, що знаю, що таке батьківська ласка і турбота. За те, що навчив не здаватися, не пасувати, вірити.
Таточку, спасибі тобі за все.
Ти ж мене чуєш, я знаю…
Фото угорі — стареньке, «розмальоване» часом, але таке дороге. Адже ми тут всі разом: тато, я, молодший братик і мама.
***
А тато брав мене на руки
І тихо казку говорив.
Про те, як щастя в двері стука,
Несе з собою стільки див.
Котигорошки, Попелюшки
Мені являлися у снах.
Я спала, наче на подушках
Малою в татка на руках.
Частенько спогадами лину
В дитинства казку чарівну.
Там тато з добрими очима
Мою звеличує весну.
Весна встилає цвітом луки,
У квітах губляться роки…
Бере татусь на руки внука,
Розповідаючи казки.
Тетяна Череп-Пероганич
