Дорогою до Буші був свідком такої сцени.
Зморений спекою і довгою дорогою, я припаркувався, щоб пообідати.
У придорожньому кафе за сусіднім столиком сиділи чоловік, жінка і п’ятилітня дівчинка.
– Кицю, в мене потроху починається паніка, – сказала мама.
– А мені подобається говорити про це, – пропищала дівчинка.
– Про що, моє сонечко?
– Про чоловіків.
– Чи не рано, моя ягідко?
– Нє-а, – заматляла худенькими ніжками дівчинка.
Вона сиділа в червоних сандалях за столом, і її ноги не діставали підлоги. Було жарко. У прочиненому вікні легкий вітерець мляво ворушив фіранку. Молоденька мама забула про свою вівсянку, стурбовано дивилася на дівчинку й не знала, що їй сказати, і тільки батько вдоволено доїдав борщ.
Володимир Даниленко
