Була ніч, темна й сльотава. Ми з батьком верталися від його брата, мого дядька, вузенькою вуличкою, тісним прогоном. Стріпував крильми якийсь птах на гіллі і щось шемрало в лопухах попідтинню.
Батько насвистував попереду, а я підтюпцем біг іззаду, і серце моє тріпотіло в чобітках. І раптом – чого найбільше боявся – щось мене схопило за руку, за плечі, зірвало шапку з голови. Я крикнув у морок, обмираючи тілом і духом. Батько вернувся і визволив мене з лабетів напасника.
«Не бійся, це корч, – мовив, сміючись. – Всього-на-всього корч шипшини. Бабуня з неї варить для нас чай». І поклав руку на плече, і вона гріла мене й захищала решту дороги.
А це вже було на Тисі.
Батько рибалив, а я бігав босоніж бережком. І тут побачив змію, що вилізла з води погрітися. Дивилася на мене холодними жадібними очима. Я побіг, а вона за мною. І вчув, як щось пронизливо вжалило в п’яту. Скрикнув і заточився в гарячу траву…
Потім наді мною схилився батько. Він дістав гострий рибальський гачок і торкнувся болючої ранки. «Не бійся, це колючка. Всього-на-всього тернина всохлого будяка». І сказав, що змія мудріша за людину, і ніколи даремно її не зачепить.
… І коли я лежав у гарячці, без руху і голосу, і лікар винувато відводив погляд від благальних материних очей, батько сидів поряд і тихо шептав: «Не бійся, це лише вірус. Всього-на-всього маленький капосний вірус. А ти вже достатньо великий і сильний, щоб побороти його». І спасенна прохолода руки торкалася мого розпаленого чола.
А на десять років дістав від нього подарунок – велосипеда «Орлятко». Пів-зарплати віддав, зітхала мати. І я, окрилений, пустився на ньому в долину із замкової гори. Зупинив наш лет придорожній пень. Обдерті коліна та лікті, розквашений ніс. На передньому колесі – «вісімка». Я тремтів не стільки від болю, як від очікування покари. А батько приніс інструмент і заходився ворожити над колесом. Вигинав, випрямляв, а подекуди міняв дротики. І заспокійливо приказував: «Не бійся, це лише спиці. Всього-на-всього спиці. Тільки нічого не кажи мамі».
… Минули роки, багато часу спливло, але й досі, буває, в пітьмі снів ти шукаєш батькову руку. Женешся за чимось, ідеш, бредеш – і щось тебе стримує, чіпляється, тягне назад, плутає ноги, завдає ран у дорозі, тілесної і душевної болі, і хтось встромляє палиці в колеса підступами, заздрощами, інтригами, домислами…
І тоді ти кажеш собі словами батька:
«Не бійся, це всього-на-всього корчі… Не бійся, це всього-на-всього тернини… Не бійся, це всього-на-всього вірус… Не бійся, це всього-на-всього спиці… І колесо твого життя крутиться далі…»
Мирослав Дочинець
