«Будь-хто, хоч трошки знайомий з історією України, погодиться, що записані мною легенди і перекази в багатьох місцях більшою або меншою мірою суперечать тим поняттям про тутейшній нарід, які він собі уклав у своїй голові на основі творів літописців та істориків.
Народ якби стоїть збоку і дивиться на свою історію, як на щось, що відбувається поза ним.
Душа його завжди залишається спокійною, про що би він не говорив у своїх переказах. Ви не зауважите в ньому ні тіні політичних пристрастей, які хвилювали віддавна Україну.
Він навіть не зберіг почуттів, які можна було би назвати героїчними. Він простодушно славить сильного, він смиренно хилить голову перед будь-якою бурею (…), і сподівається спасіння від Бога, а не від людей»
(Пантелеймон Куліш.
Записки о Южной Руси. 1856. Том 1)
***
Самокритицизм, як основа національного виздоровлювання, так і не увійшов у нашу кров, хоч як не старався «гарячий» Куліш прищепити його українцям.
Бог завжди співчуває рабам.
Лиш раби не хочуть позбуватися внутрішніх кайданів.
Євген Баран
