«Ми звикли, що травень, «чудовий місяць май», за висловом Франка, – це молода зелень на вербах, на березах, на славетних київських каштанах, це біло-рожеве цвітіння садів на схилах Дніпра, це солов’їний спів у гаю, словом – це пишне свято весни в повній її силі. Таким саме зроду-віку святкували його пришестя наші предки і сусіди наших предків, відзначаючи «язичеське» своє свято різними іграми та співами, стрибанням через багаття, гулянками й веселощами…».
Ось такий абсолютно неідеологічний зміст, як виявляється, вкладав у це свято відомий український радянський поет-академік, перекладач, публіцист і громадський діяч Максим Тадейович Рильський під кінець «хрущовської відлиги».
Мабуть, тоді, навесні 1963-го, про це ще можна було, справді, без особливих проблем написати. І надрукувати у «Вечірньому Києві» його есе «Єдиний спів» циклу «Вечірні розмови», присвячене Першотравню. Бо вже через рік-два по тому почалося «закручування гайок»…
Дякую глибоко шанованому мною (товаришуємо майже 25 років) Максиму Рильському, онуку і повному тезкові знаменитого літератора, за те, що згадав про цей факт у своєму дописі «Напередодні Першотравня», розміщеному у Фейсбук.
Саме таке «язичеське» сприйняття Першотравня з раннього дитинства було і в мене: як правило, цього дня ми, підлітками, розпочинали у рідному Бериславі купальний сезон на Дніпрі і туристичний – у навколишніх мальовничих оазах природи – Колонській, Гуньчиній чи Шиловій балках, попри заборону вчителів і директора школи, крадькома бігали на Великодню службу до місцевої Свято-Введенської церкви (у ті часи Великдень і Провідна неділя нерідко випадали саме на перші дні травня), грали у «квача» та футбол у балці Кизи-Кермен, або ж проводили власні археологічні “розкопки” серед залишків однойменної турецької фортеці, знаходячи там черепки стародавнього посуду, монети, люльки …
Від тих щемливих спогадів безтурботного дитинства завжди віє теплом і добром. Хочеться поринути у них знову й знов. І не ворушити пам’ять невеселими й трагічними подіями, що сталися на Першотравень багато років тому, як наприклад, сумнозвісна першотравнева демонстрація у Києві 1986-го року, невдовзі після Чорнобильської катастрофи.
Про неї вже багато написано і сказано. Тому повторюватися не буду. Наведу лише один фотодокумент, який дуже рідко переглядаю у своєму альбомі – ось ту світлину угорі, за моєї участі, зроблену 1 Травня на Хрещатику професійним фотографом. Пам’ятаєте, як там у Анатолія Матвійчука:
Пливуть по небу хмари тьмяні
І сонце сяє в небесах –
Стоїть фотограф на майдані,
Тримає камеру в руках….
Ось так випадково на підході до Майдану (тоді – площі Жовтневої революції) потрапив у камеру і я, крокуючи (за рознарядкою з місця роботи) у колоні демонстрантів Ленінського району м. Києва. Якщо уважно придивитися, то можна помітити, що зображення на світлині не дуже чітке й контрастне, якесь рихле, з безліччю білих цяточок. Але ж це робота не фотолюбителя, а професіонала! Брак? Ні, припускаю, що це все-таки наслідок впливу на фотоплівку радіації, адже фахівці республіканського Управління з гідрометеорологічного контролю навколишнього середовища зафіксували тоді у Києві перевищення природного фону випромінювання до 550—1200 мікрорентген на годину. Але про те, скільки тоді набрав радіації мій вельветовий костюм, я звісно, й не думав.
Як ніхто з керманичів тоді не думав і про те, чи варто було залучати у такі «дорослі ігри» київських школярів (ця світлина – німий докір їм!). Виведення на першотравневу демонстрацію дітей, приховування правди про аварію та її наслідки – це злочин тих, хто стояв на урядовій трибуні і вдавав, що нічого страшного не сталося.
Але, як відомо, історія розпорядилася по-своєму: Чорнобильська катастрофа та офіційна реакція на неї, продемонстрована Москвою, стала однією з причин розпаду СРСР. Хочеться сподіватися, що така ж доля спіткає і нинішню правонаступницю радянської імперії – ординську росію. А нинішній травень і очікуваний український контрнаступ пришвидшать хід історії…
Григорій Южда
