Суспільство

Червень горя і щастя

Червень для мене справді – місяць суцільних потрясінь: і трагічних, і щасливих. Так саме, і щасливих, адже якраз у червні 2000-го року звела мене доля навіки з кінорежисером Володимиром Андрощуком, постановником знакового фільму «Час збирати каміння», людиною незвичайною і надзвичайною у всьому: житті, творчості, вчинках…

Навіть у своїй любові до України!

А до червня 2000 року ми тільки ледь пересікалися в українському медіа-просторі на барикадах нашої безкінечної «Оксамитової революції». Попри те, що робили спільну справу – боролися за нову Україну і розбудовували її, але нарізно: Андрощук – у Києві, я – у Чернівцях.

Як виявиться згодом, при зустрічі, одночасно проривалися до першого незалежного парламенту, брали активну участь у створенні Товариства Української мови, згодом ВУТ «Просвіта», різних інших громадських організацій, ще й творили паралельно, але в одному напрямку: я «відроджувала» заборонену «совєтами» газету «Час», писала статті і романи в дусі незалежності, а Володимир Андрощук – знімав перший художній фільм ЕПОХИ НЕЗАЛЕЖЕОСТІ – «Час збирати каміння»….

І може, ми б ніколи і не зустрілися, якби не… Радіо «Свобода»».
Так! Бо саме «Свобода», дякуючи кореспонденту Марії Вишневській, працівникам Ліні Гвать і пану Фризу, розповіла на цілий світ, що «у Чернівцях військових прокурор судить відому письменницю, громадську діячку, голову Жіночої Громади Буковини, матір двох маленьких дітей» Галину Тарасюк «за те, що у статті «ДЕЗЕРТИР», надрукованій газеті «Доба» за листопад 1998 року, посміла виступити на захист незаконно призваного до війська хворого юнака, напівсироти з багатодітної сім’ї, якого звинуватила військова прокуратура у… дезертирстві, і вже другий рік тримає в СІЗО – без суду і слідства».

І, можливо, пристрасний слухач Радіо «Свобода» Володимир Андрощук і пропустив би цю інформацію, якби це не були часи сумнозвісного «кучмізму», вбивства журналіста Ґонґадзе, наступу на свободу слова і нової хвилі опору демократів – «реваншу червоних».

Тож не дивно, що почувши про «ГЕРОЇНЮ» з Чернівців, імпульсивний правдоборець Володимир Андрощук, уже автор знакового телесеріалу «Час збирати каміння», який транслювався по УТ-1, кинувся мене рятувати.

Хоч, насправді, нічого героїчного у моєму вчинку не було. Просто я робила свою роботу – як журналіст і як голова Жіночої Громади Буковини, яку я організувала ще 26 січня 1993 року на свій страх і ризик, і з якої, власне, почалася Жіноча Громада України, та сама, яка в супрязі із «Союзом українок», «Організацією солдатських матерів», та ін. зробила чимало добрих духовно-просвітницьких справ на благо нашої молодої Держави.

Що ж до «Жіночої Громади Буковини», то ми першими з громадських товариств взяли під своє крило місцевий сирітський інтернат, геріатричний пансіонат, опікувалися дітьми-інвалідами, талановитими дітьми з малозабезпечених сімей, возили за кордон на лікування дітей «алопеційників» і чорнобильців, надавали посильну гуманітарну допомогу багатодітним та малоімущим сім’ям… А головне, що було на той час – займалися українізацією і гуманізацією української армії. Про що свідчать мої статті у буковинській пресі, зокрема, газеті «Доба» за 1998-200 роки.

Однак, тоді ми, громадські активісти, які не лиш її українізували, а й олюднювали військо, наближали його до європейських стандартів, не знали, що в цей час наше омріяне рідне українське військо ті ж самі генерали, прокурори, благословенні владою, просто розкрадають. І результат того вчорашнього злочину пожинаємо сьогодні.

… Правду кажучи, несподіваний приїзд кінорежисера Володимира Андрощука з рятівною місією ошелешив мене, як бувалого в бувальцях журналіста. Тим паче, що я категорично відмовилася від усіх адвокатів, і на судових засіданнях сама себе захищала під оплески активісток пробудженого українського жіночого руху: «Союзу українок», «Солдатський матерів», «Жіночої громади Буковини» та ін.

Але скоро зрозуміла, що у появі в моєму житті Володимира Андрощука є «знак мені». А згодом, коли ми вже жили у Києві і в Броварах, повірила, що зустріччю з В. Андрощуком, однодумцем, вірним другом і найближчою людиною, Бог віддячив мені за отого врятованого мною безневинного «дезертира», через якого військовий прокурор Західного військового округу судив мене майже два роки…

Галина Тарасюк

1 Коментар

  1. Галина Тарасюк

    Дякую, Леоніде! На жаль,щастя було коротким, а горе виявилось довгим… Уже 14 років, як нема поміж нас Володимира Андрощука. Відлетів з вітрами чи янголами за обрій…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.