Війна за світосприйняття і ідентифікацію триває. Щораз, коли я бачу як українці у соціальній мережі перепощують «совкові» чи московитські мемчики, мені стає і прикро, і боляче. Це якесь просто фатальне нерозуміння і неусвідомлення проблеми.
Допоки зберігатиметься ментальний зв’язок, допоки ми звертатимемо увагу та ще й цитуватимемо їхні наративи, а часом ще гірше – поширюємо та адаптуємо те українською, робимо певні кавери, зберігаючи суть послання – ми, хай неусвідомлено, але залишаємо їм шанс прийти знову до нас — нас «рятувати». І вони нас не просто «рятуватимуть», а й зазіхатимуть на наших нащадків.
І мова не про любов чи ненависть до московитської культури, літератури чи мови. Це, врешті, елементарний захист своїх дітей. Україна це ж не лише територія. Це національна ідентичність, однією зі складових якої є саме мова.
Нерозуміння цих простих речей дуже підступне.
Можна воювати за країну, можна навіть вмерти за неї. Однак у фіналі ми маємо всі підстави отримати новий, черговий ментальний «совок», в якому доведеться жити нашим дітям і онукам.
Наш народ вже проходив через це. Однак чомусь висновки зробили лишень одиниці.
Бережімо себе, не тягнімо до хати ворожого лайна і не забувайте хто — *уйло. Це ж елементарні правила гігієни.
Руслан Горовий
