Ми чекали при порозі облупленої, прибитої до землі хатини на белебені лікарняного двору. Десь поряд, у наїжаченій голими хащами ярузі цявкала пташка — наче клепала маленьку косу. Ми мірялися печаллю і звітували одне одному про свої болячки. Змовкали тоді, коли упритул до порога тулився задки черговий бус із хрестом чи написом на вітровому склі «Вантаж 200» і мовчазні хлопці діловито витягували з салона та волочили у темінь хатини чорні довгасті поліетиленові міхи.
Двоє попереду, тримаючи за кінці денця, один позаду, цупко вхопивши за перев’яз гичку. Міхи тяжко вгиналися, пручалися шелестким поліетиленом, човгали об затертий на виямку поріг, чіплялися краями за одвірки, але вправні вантажники своє діло знали. І добре вивчили кожен закутень входу.
Міхи зникали у теміні сіней, бус кадив їдким димом і од’їжджав, аби поступитися місцем іншому. І ті ж таки хлопці вже діловито виносять труну з восковим тілом бороданя: один у голові двоє в ногах.
Клепає косу голосом пташки наїжачена яруга. Дерева стоять стойма. І тільки зимна сіра паволока блудить сліпо, як лютий одчай.
… У салоні глухо гупнуло. Хлопці діловито прикручують віко. Бус пахнув солярним клубом і відчалив.
… Ми чекали.
Вбивали довгі хвилини розмовами про свої болячки.
Валерій Ясиновський
