Суспільство

Детектив із горобцями

Як нема дощу, то з московської траси завертаю на польову дорогу — і вже за мить, осьо вона, моя сільська хата. Проте цього разу «мить» трохи подовжилась, бо в полі на околиці зустрів сусідку, таку ж, як і я, дачницю, але жінку різку, завжди похмуру і всім незадоволену.

Що її там носило зрання, і чому саме в ту лиху годину – не знаю. Але це та женщина, як каже моя мати, котру «стрінь десь на отшибі – щоби потім увесь день пішов на перекос».

Я привідкрив віконце, аби, не спиняючись, кивнути «здрастє», але Зоя Семенівна мало не всунула свій черевик під колесо, і я загальмував.

— Попереджаю! — сказала вона. — Сьогодні ні світ, ні зоря мого уже черті носять… Я всі «канали» перекрила. Но тут ви, дорогий сусіде, де не візьмись!.. Тому попереджаю – не наливать!!! Ні під яким предлогом і ні під жодним соусом! Ви мене поняли?!

— Здрастуйте, Зоя Семенівна.
– Здрастє! Ви ж понімаєте, — продовжила вона командирським голосом, — в чому тут справа! Він уже мав два довгих гудка в туманє…
— Я все розумію, Зоя Семенівна. На криницю для спраглих я повішу великий замок!
– Це не жарти, — роздратовано сказала Зоя Семенівна.
І я її запевнив, що не жартую ні на грам.

***
Ще з невивітреним і ядучим голосом у вухах Зої Семенівни я увійшов до власної хатчини. І той голос, ніби міношукач, дав мені зрозуміти – щось не так. Я спинився посеред кімнати, розгледівся. На підлозі, під люстрою великим колом у діаметрі позасихали білі краплі пташиного посліду…

Шо за чортівня?!!
Звідки тут, у замкнутій на всі заставки хаті, пташині какулі? А, може, це я сам наляпав крейдою? А вона висохла – і тепер, отутво цяточки? Але ж ні! Ані крейдою, ні фарбою, пригадую, нічого не квецяв.

Чортівня посилилась, коли підняв з підлоги легку і прозору пташину пір’їну. Тепер не було жодних сумнівів – на люстрі сиділи і понакакували якісь птиці. Але де вони взялись, як сюди потрапили?

Я обійшов кімнату, позаглядав до всіх закутків, сіпав шторами, в надії сполохати таємничих птахів, що всіяли мені посеред хати лайном, а тепер ще й граються зі мною у піжмурки.

Птиць не було.
А лайно – ось воно, сліпить очі та дратує таємницями.

***
— Сусіде!, — почулося за вікном.

На ганку стояв Петро Іванович у вилинялому костюмі бундесвояка із секонд-хенду.
— Ну, шо, блудний сину, не минуло й місяця, як ти нарешті прибився на Божий грунт? — щиро посміхався він.
— Місто, мов той реп’ях, тримає людей у кам’яних своїх нетрях. Ледве вирвався… До речі, за селом, у полі зустрів вашу дружину. Щось вона лиха сьогодні, ніби фурія. Що вона там зрання робить?
— А я хіба знаю, чого її туди понесло?! Її сьогодні спозаранку носить!

— Петре Івановичу, дорогенький, добре що ви нагодилися. У мене якась чортівня у хаті. Ви, як авторитетний тутешній експерт усього живого і неживого, видимого і невидимого, допоможіть розібраться…
— Ну, дик… — поважно розвів руками Петро Іванович, і ми увійшли до хати.

***
— Ну, шо я тобі скажу, брате.., — промовив Петро Іванович, уважно оглянувши «місце злочину». Він раптом замовк, нагнітаючи тривалою паузою і без того розріджене повітря в моїй хаті. Ще раз і вдруге придивлявся до білих цяток засохлого пташиного лайна, потім схилився над ним, шарнув, ніби по гарячій пательні, вказівним пальцем, понюхав і продовжив:

— Ну, шо я тобі скажу?!! Тут розігралася справжня трагедія. І все закінчилося смертю. А, може, і смертями. Ще не знаю. Треба розбираться. Але все настільки мрачно і запутано, що якщо ти хочеш докопаться до істини, і просиш, щоб я тобі в цьому поміг, а крім мене тобі тут ніхто не поможе, то починати це розслідування треба з чарки! Це – для психологічної устойчивості. Так всі детективи роблять. Інакше – ніяк! Можна чокнутись.

— Петро Іванович…
— Ти мені навіть нічого не говори… Я знаю, шо ти тутво будеш розказувать і які читать нотації…
— Петро Іванович, два інфаркти – це вам не жарти! Ви ж знаєте, шо мені для вас нічого не жалко, но вам не можна пить! Це небезпечно.

– Нагадай мені, ти сюда на гарбі, пароконкою із Києва приїхав чи машиною легковою?
– При чому тут?
– Я тебе питаю: на гарбі чи машиною?!
– Ну, машиною.
– Так вот, скажи спасіба, шо доїхав. А міг не доїхать. Твої шанси були 50 на 50, знаючи, що робиться на українських дорогах. Ти рискував, як розібраться, у сто раз більше, ніж тепер лякаєш мене тою нещасною чаркою горілки. Аж гидко від тебе таке слухать, чесне слово. Ніби нормальний пацан, а ведеш себе як на базарі. Вобщим так, або ти погоджуєшся на умови приватного детектива, або я розслідування припиняю.

– А Зоя Семенівна?!! Я вам не казав, але вона мене, там, у полях, попередила…
— Не відволікайся на мєлочі. Дєзактивацію її потоків сознанія я беру на себе. Ти краще скажи, у тебе в тій шляшці, із того разу, шось лишилося, ото, де плаває пахуче стебельце?
— «Зубрівка» називається.
– Во-во. Давай, налий чарочку, і я спробую розплутати цю «темну» справу із лайном.

***
Я налив наперсточок пахучої зубрівки, відламав кусень свіжого, привезеного з Києва, житнього хліба «Юріївський», виклав на таріль шмат запеченої, ще теплої у фользі, скумбрії, нарізав свіжі огірки, цибулю, помідори – жовті і рожеві, притрусив їх молотим коріандром.

Петро Іванович випив, смачно прицмокуючи, взяв зі столу лиш окрайчик хліба, понюхав, пожував, і одразу повернувся до справи.

— Значить так, як колишній військовий, майор у відставці, запевняю, тут відбувся локальний «іловайський котел». Птах або птахи, опинившись у цьому замкнутому просторі, спочатку не усвідомлювали свого трагічного становища. Вони пурхали по кімнаті, сідали, оно, на підвіконня, на книжкову шафу, може, навіть у її шкло заглядали, цікавились, які ти книжки читаєш. Але найбільше їм подобалось сидіти на люстрі, під стелею, їм здавалося, що там – найбезпечніше. Але потім — за день, другий чи третій, птахи зрозуміли – вони замуровані, вони у задушливому мішку, звідки нема виходу, де нема ні їжі, ні води. Я не знаю скільки днів викакували отут, на твою підлогу, залишки їхньої пташиної енергії, але не отримуючи поживи натомість, померли, по суті, страшною, голодною, мученицькою смертю…

— Петро Іванович, я навіть не здогадувався, що ви такий затятий орнітолог, і я вражений вашими моторошними фантазіями. Але якщо все так, як ви мені розповідаєте, то де головне – де, так сказать, «чорна кішка з темної кімнати»? Де ті таємничі птахи, і як вони сюди потрапили, якщо тут були насправді?

— До речі, про кішку, — спохопився Петро Іванович. – У тебе є кішка? Може, то вона пташок поїла?
– Та нема у мене ніякої кішки, і ніколи не було!
— Раз так, тоді новопреставлені пернаті десь тут. І ми їх знайдемо!
– А як вони сюди потрапили, врешті-решт?!!

— Потрапили просто. Набагато простіше, аніж налити ще одну чарочку, – Петро Іванович кумедно скосив очі і хитнув головою у бік пляшки. – До речі, ти не міг десь одкопати ще меншої стопки? Чесне слово…

Дорікання сусіда я пустив поза вуха, але налив знов наперсточок. Петро Іванович випив, і тепер закусив шматочком хліба з помідором.

— Потрапили, оно, звідти, — він простягнув руку з недоїденим помідором у бік каміна. – Місяць тому у нас була велика негода – дощ, вітри скажені. І я бачив, як на твоєму лискучому димарі з гострим козирком усе тирлувалася та ховалась від дощу зграя горобців. Думаю, поривчастий вітер котрогось і здув у димареву прірву. Воно гепнулося, нещасне, отам, у попіл, обтрусилося і опинилось в твоїй хаті без запрошення. Дивись, — Петро Іванович, присівши до каміна, відкрив ковані, фігурні грати, — осьо, тут також послід лишився. Сумніву нема, саме звідси і з’явилися крилаті гості. На свою погибель.

— Правдоподібно! Ви оратор і фантаст, Петро Іванович, не гірший, аніж Троцький. Але ця детективна історія доти залишатиметься сумнівною і навіть – не побоюсь цього слова – брехливою, доки ми не побачимо головного – небіжчика.

– Вот! Я так і знав, шо ти це скажеш. Я давно запримітив за тобою цю капосну рису – ні в шо не вірити, завжди заперечувати, все піддавати сумніву. І це нормально, це правильно! Я сам такий. Тому перед опознанієм тєл налий, пожалуста, ще одну.

Я знов налив.
Петро Іванович випив, підставив до столу стілець і зручно на нього вмостився. Тепер він з’їв непоспіхом хліба, риби, огірка, помідора, смачно похрумкав цибулею. Я мовчки на нього дивився, мовчав і очікував. Нарешті Петро Іванович підвівся. Я запитально дивився на нього.

— Шо? – зробив великі очі Петро Іванович.
– Де?
– Шо де? – перепитав він.
– Де будемо тіла опознавать?
– А-а! Ходи сюди, — він впевнено рушив до вікна.

Пластикове вікно загратоване зовні, тому все літо, навіть за моєї відсутності, привідчинене на провітрювання. Між москітною сіткою і широким білим ребром стриміли двоє дохлих горобців…

— Тепер ти точно знаєш звідки в твоїй хаті лайно. Можеш спокійно мити підлогу і жити далі. Нема нічого таємного, шо не стало б явним.
— Ви, Петре Івановичу, одразу побачили тих горобців. Признайтеся. Але ж як інтригували, як розводили мені тут антимонію на півгодини!

– Ні. – Петро Іванович відкрив вікно навстіж, підняв москітну сітку і виклав тільця горобців назовні, поруч з ринвою. – Не так було. Нічого я одразу не помітив. Тут, як той казав, метод дедукції.
– Ну, да. Ну, да…

***
— Наливай «на коня», бо ти зараз трохи відпочинеш після шоку непонятки із лайном, а мені ще, оно, процес погребєнія…

Цього разу ми вже випили разом.
І дивна річ – я навіть не відчував докорів сумління перед Зоєю Семенівною…

То ще не відомо, хто за ким пантрувати мусить, хто з нас сущих в цьому світі більшої опіки потребує, думав я, дивлячись у вікно на молодцюватого Петра Івановича. А той помалу віддалявся садом, тримаючи за лапки горобців, і наспівував при тому щось тужливе.

Леонід Ісаченко, «ГРІНЧЕНКО-інформ»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.