Від нього ми всі в селі — Андроновичі, хоча я діда не знав, та й навіть мій батько, «довоєнного заводу», слабо його знав. Адже дід Андрон пішов на фронт і пропав безвісти…
Уже в наш час я почав, а мій син Арсен продовжив пошуки слідів діда Андрона і виявили останній запис про нього в госпіталі біля Курська 1943 року.
Правнук Арсен розшукував прадіда Андрона…
Що сталося далі — чи помер від ран, чи попав під яку бомбу, чи знову на фронт пішов і там погинув — встановити не вдалося.
А баба Лисаветка так і померла, не знаючи навіть цього…
Пригадувала вона, що як діда мобілізували, то й «винтовки не дали, а тільки американські ботинки»…
Дід, схоже, був таким же одноосібником, як і його нащадки — ні батько мій, ні дядьки Василь та Микола не празнували комуністичну власть, хоча ходили в передовиках. Скажімо, дядько Микола — старший з них трьох, встиг повоювати ще з японцями і працював зварювальником у МТСі. Тож його й тягли у партію — рабочій же клас та ще й фронтовик. Він довго відмовлявся, а коли вже приїхав з короткими гужами другий секретар райкому Оселедець, дядько вирішив зіграти, як кажуть в Галичині, на вар’ята.
Каже: «Ні, я в партію не можу. Бо он директор краде оте й оте, а секретар парткому — оте (вони тут же сидять – авт.), а я тільки яку залізяку хіба візьму». Комуністичний діяч роздосадувано махнув рукою…
А дядько Василь — передовий комбайнер, взагалі мені прямо казав, що комуністична партія — то бандити. «І ти бандитом станеш, як до них підеш» — це у відповідь на мої розповіді, що, мовляв, Лєніна перекрутили, а насправді комуністична ідея не така…
Дід Андрон мав велику клуню, але вона підпадала під колективізацію. Тож дід Михалюша, з яким ще і я встиг подружити в дитинстві, нараяв моєму діду вночі клуню розібрати і скласти її меншою. Що дід Андрон і зробив. А мені, вчетверо менша від природного свого стану, вона здавалася такою великою, коли там різали солому чи баба Лисаветка на порозі в’язала цибулю у вінки під тихий шемріт осіннього дощу…
P.S.
Звісно, ніякого галстука дід Андрон не носив — то вже творчість заїжджого фотографа, що зробив бабі Лисаветці фото її чоловіка з якоїсь іншої карточки…
Баба Лисаветка
З нею за руку ходив малим вечорами до її ровесниць — і таких спогадів про часи давноминулі наслухаюсь… Та найбільше впам’ятку, як вона у молодих сусідів на Подолі лікувала малу, ще в колисці, дитину: вела, вела по спинці, тоді щось як крутоне, дитя як верескне, батьки бабу за руки схопили, а вона спокійно: «Да вже все — управила. Переплаче і буде здорове».
Виявляється, баба вправила немовляті хребет! Таку сміливість не кожен лікар має, а баба була неграмотною (вміла читати і ледь писати — провчилась «одну зиму і калідор») сільською шептухою. Казала, що вміла лікувати від вивиху до укусу змії.
У лікарні був головлікарем Трембовецький, що потім довго у Сосниці працював, так він часто своїх пацієнтів «із підірваним животом», до баби Лисаветки направляв. І вона за два-три рази, якщо не задавнено, оті животи трактористів та доярок на місце ставила.
Звідки у неї те вміння?
Коли було їй років 12 — обезножіла. Що тільки не робили і до хвершала навіть возили — не помогло. А була в селі баба Марфа, що лікувала словом.
Привіз батько Євсентій малу Лисаветку до Марфи у двір на возі, та вийшла, щось пошептала та й каже: «Уставай і йди!». Розвернулась — і в хату! Бабин батько розгублено: «Дак вона ж не ходить!». А мала з воза злізла і пішла. І до своїх 80 з гаком років лікувала всіх, хто просив. А ходила так, що тільки спідницями старосвітськими шелестіла…
Баба була скупуватою, але грошей не брала, що мене дуже дивувало. Тільки хліб, варення, ще якісь продукти. Я питав: «Чого ж не гроші?». Баба: «Еге, тоді у мене вміння одніметься».
Думаю собі грішним ділом: якби наші попи та лікарі не гребли, то і у них уміння зціляти було б…
Баба виростила сама трьох синів — дід Андрон пропав на фронті безвісти.
… У неділю снідати з нами баба ніколи не сідала: «Е, ще у церкві служба йде!». «Бабо, так у нас же в селі церква закрита!». «Нічого, десь та й є». Запалить лампадку перед іконами і по складах Євангеліє бубнить.
А коли виступав по радіо Брежнєв (настінна тарілка радіо майже не вимикалася), баба, було, витирала руки, підходила до приймача і кулаком грозила: «Сказала б я тобі, гад!».
Не любила совітську владу і не пам’ятаю, щоб вона коли-небудь до колгоспу приступала. Коли ж радіо транслювало першотравневу демонстрацію: «На Краснай площаді рєют красниє знамьона…» — баба кидала: «Дурак красному рад!».
Василь Чепурний
