Суспільство

З утроби великого вужа

Колись ми з дітьми спостерігали, як вуж заковтував жабу. Власне, заковтнув. Діти зняли крик, оточили вужа. Діло було у траві, метрів за півтора від води.

Вужа не чіпали, але галас був такий, що він мусив тікати у воду. Для цього йому треба було прослизнути поміж стеблами лепехи, але роздутий живіт виключав таку можливість. І тоді вуж… натужився… і… виригнув жабу.

Після чого спритно чкурнув у лепеху і тільки ми його бачили. А жаба, обслиняна, роздута, як тенісний м’яч, полежала, полежала, та давай ворушитись. Десь хвилини за дві навіть здійснила щось схоже на спробу скочити. Було видно, що їй неймовірно зле і важко, але вона через силу, дуже повільно, повзла до води.

Ми трошки допомогли їй — і вона повільно попливла. Пірнути їй було ніяк, бо сил бракувало і повітря з неї ще не вийшло (в небезпеці жаби роздуваються, мабуть, щоб не кожний хижак зважився ковтати).

Але вода подіяла благодійно; ще за кілька хвилин жаба зовсім очухалась, попливла швидше до протилежного берега й сховалась там серед ряски.

Часом згадую ту жабу, коли чую балачки, які нікчемні українці й Україна, як їх усі зневажають за бездіяльність, слабкість, неповороткість…

Дайте Україні зітхнути.
Дайте їй ковток свіжої води. Невже не розумієте, що то таке — вибратися з утроби великого вужа…

Василь Триліс

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.