Малий Толик прокинувся рано. Ну, як рано: сонце вже лоскотало його своїм вранішнім промінням у ліжку, але корова Галка ще мукала у дворі біля хвіртки, чекаючи на череду. Він схопився, вибіг у двір, похапцем хлюпнувши собі в обличчя водою з умивальника, потім на город і, угледівши матір, ще здалеку закричав:
— Мамо, а сьогодні неділя?
— Неділя, неділя, а що? – розігнулася серед грядки матір. — Біжи сюди, візьми огірочка свіженького скуштуй та корову випусти та поснідай – супчик на столі.
Куди там! Толик чимдуж гайнув назад, випустив з двору Галку, прослідкував, щоб не полізла у шкоду, дочекався череди – і мерщій у хату. Який сніданок – окраєць хліба та склянка свіжоподоєного молока – і знову на вулицю.
Вмостившись на лавці під двором, спостерігав як повагом проходили мимо люди, їхали машини і підводи – усі вони поспішали на базар. У неділю в селищі був базарний день, тож ішли-їхали туди не лише місцеві, а й жителі навколишніх сіл. Хлопчина сидів довго і чекав, уже й перші базарувальники почали повертатися назад.
— Іди до хати, — визирнула на вулицю мати. — Ти ж нічого не поїв.
Засмучений, Толик неквапом побрів у хату, вмостився за столом біля вікна і знехотя став копирсатися ложкою у тарілці з супом. «Мабуть, не прийде, пропав день», — уже вирішив для себе подумки. Аж раптом! Дзенькнула клямка хвіртки, вона прочинилася і…
— Мамо, дід іде! — аж підстрибнув на радощах Толик.
Дід Федір жив у родині материного брата, теж Федора, і щонеділі приходив до дочки у гості. Статечний, мав білу бороду і неодмінний атрибут одягу – капелюха: влітку солом’яного чи в ситечко, а в холоднішу пору – фетрового.
— Здрастуйте, — вітався він з порога, шанобливо знімав капелюха, і завжди віддавав його Толику:
— А візьми-но, онучку, поклади десь. Та й гостинця від зайчика візьми, — діставав з кишені пару цукерок чи пряник або ж печиво.
Потім з матір’ю вони ділилися останніми новинами, щось обговорювали. Толик не завжди толком розумів ті розмови, але слухав їх заворожено: вони були розважливі, неголосні, як тиха мелодія. А ще мати і дід завжди щось чи когось згадували і тоді ставало особливо цікаво слухати – як воно раніше було. А ще дід завжди носив з собою відривного календаря, але листочків з нього не відривав.
— Навіщо? – казав. – Це ж відірви, то й викинути треба. А тут ціла наука прописана.
Хто пам’ятає, у тих календарях з одного боку дата, а на звороті якась цікава замітка була. Ці календарі дід Федір зберігав і час від часу перечитував. Вважай, вдома у нього своєрідна енциклопедична бібліотечка зібралася.
Ось і сьогодні дістав дід календаря і спитав онука:
— Ти в школі навчатися хочеш, готуєшся до школи? Яке сьогодні число? — погортавши, знайшов потрібну дату. — Ага, ось, про що нам тут пишуть?
А писали про кукурудзу. Що люди вперше почали вирощувати її від семи до дванадцяти тисяч років тому. Що в середньому в одному качані міститься близько десяти тисяч зернин, причому завжди парна кількість. Що в харчовій промисловості використовують не лише зерно кукурудзи, а й обгортки качанів, листя та стебла. Що серед усіх злаків кукурудза посідає перше місце за посівними площами.
— Годі вам про ту кукурудзу читати, давайте пробувати, — обізвалася мати. — Я, наче знала, якраз кукурудзи й наварила сьогодні. — І дістала з печі величезного чавунця, прикритого зверху аж припеченим кукурудзинням з косами. — Добре упріло, пригощайтеся.
Смакували Толик з дідом кукурудзою досхочу. Дід і куштував, і веселі та повчальні історії при цьому онукові встигав розповідати. Аж тут і сонце надвечір схилилося.
— Додому пора, — зазбирався дід. — Толю, принеси мого капелюха.
— А… нема його, — зашарілося хлоп’я.
— Як нема!?
— Загубився десь.
— Як же без капелюха, — забідкався дід. — Доведеться у вас заночувати.
— Справді? – зрадів Толик.
— Може, і хотів би, та треба йти, — лагідно мовив дід.
— А наступної неділі прийдете? – запитально глянув на нього малий.
— Обов’язково.
— Приходьте, чекатиму, — подав дідові капелюха Толик.
* * *
… Дід Федір у мене був один. Інший дід, Григорій, а також баба Олена і Ксенія рано пішли з життя — доки я народився, їх вже не було. Тому і мав я діда Федора за святого, а кожна з ним зустріч – як свято. Народившись в кінці дев’ятнадцятого століття, він пережив і війни, і революції, і колективізацію, і голодомор. Але не бідкався, не був озлоблений на життя, виростив п’ятьох дітей, мав багато онуків. У вісімдесят шість років відійшов у засвіти. І назавжди залишився у моїй пам’яті статечним, розсудливим, добрим, з білою бородою і в капелюсі. Чомусь сьогодні згадався той далекий епізод з життя. І відривний календар. І кукурудза. Що не кажіть, такої кукурудзи тепер нема.
Анатолій Тютюнник
на фото: малий Толик з батьками
і дідом Федором
P.S. Автор сьогодні – іменинник. «ХД» і вся її читацька публіка здоровить знаного чернігівського чоловіка та бажає йому ще довгі і довгі роки топтати ряст і смачно їсти варену кукурудзу, хоч такої, як колись, тепер уже й нема…
