Суспільство

Дід на льоду

В’ячеслав Пономар пише: «Що мені подобається у ваших останніх публікаціях, то це відсутність переживання безвиході…»

А знаєте, це в мене, мабуть, вікове.
Ще в 40-х роках був якось великий осінній розлив нашогоТікича. А Тікич розрізає Катеринопіль навпіл: на правому високому березі культурний центр і кращі люди, а зате на лівому — базар.

Як на лихо, саме того року остаточно розвалився міст, що єднав береги. Життя не припинялося, бо були там невеличкі містки та кладочки, а тут їх надійно накрила вода. Минув день, другий, наближається неділя — а як же добратись до базару? І крамниця порожня, бо машини зі Звенигородки не можуть перебратись.

Бог тоді ще, бувало, прислухався до трудящих Катеринополя і послав за пару днів гарний морозець.

У неділеньку рано-вранці на правому березі, трохи вище від залишків мосту зібрався немалий гурт охочих доправитись до базару. Там були люди навіть із близьких сусідніх сіл, бо базар у ті роки торгово-економічним значенням не поступався сьогоднішнім супермаркетам.

Від мосту й вище по течії річка була всуціль схоплена молодим льодом, але ступити на нього ніхто не наважувався. По тому льоду вже літали малі шибеники, прикрутивши по одному ковзану до правого валянка, але ж то зовсім інша вагова категорія…

І тут, розсунувши натовп, до річки попрямував чийсь дід. Нормальний дід, із торбами через плече й сучкуватою палицею. Натовп занімів, навіть юні ковзанярі зупинились і пороззявляли роти.

Дід якийсь час пробував розбити лід своїм ціпком, але лід не піддавався. Хоча це нічого не означало, бо найвідповідальніша частина льоду, зрозуміло, була посередині, на бистрині.
– Трохиме! Чи ти не сказився? Їй-бо наче та дитина… Та хто ж тебе витягатиме?

Ці слова, схоже, додали дідові рішучости. Він урочисто перехрестився, потім театральним жестом підняв руку вгору, однозначно махнув нею вниз («Ат, що вже мені втрачати!») та й ступив на лід. Усі погляди схрестились на дідові, ніби в цирку на гімнастові під самим куполом.

А дід спокійно простував до середини річки. Осінній лід, на відміну від весняного, тріщить, але не провалюється. Крижане дзеркало помітно й дуже страшно вгиналося під вагою діда, але тримало. Тримало! І тільки діставшись лівого берега, дід зупинився й поклав на землю торби.

За десять хвилин майже весь гурт людей («По одному!») уже був на другому березі й не затримуючись рушив до базару.
– Трохиме, щоб ти вже сказився! В мене ледь серце не лопнуло! А ти ж подумав, як нам буде назад вертатись?
– Чого ти кричиш. Вернемось якось…

Справді, бралося на добрий мороз.

Василь Триліс

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.