Два скромні паростки барвінку на маминій могилі прийнялися з минулого року – пересадив із могили баби Лисаветки, її свекрухи. Вони не завжди мирили, то сумнівався чи й прийметься виключно з дощовими поливами. Аж ні – в бур’янах вистояли, прижилися.
За пару років буде мамина могилка вкрита зеленим килимом, як у баби Лисаветки і в батька Федора. А груша, під якою мама Соня похована, вкроплює дичками могили всього роду – ще й баби Саші і тітки Анюти, віднедавна – і її чоловіка, голосогорлого, що від війни (дитячі страшні розваги!) інвалідом прожив, без однієї руки і без ноги, калічачи життя собі і навколишнім…
Дістають грушки і до могили баби Мар’ї — сестри баби Лисаветки. І до могил сестер, що прозивалися Царицями та їх матері – чи не в насмішку так звали, бо жили вони дуже бідно, і то не стільки від реальної бідності, а від навернутої на себе: скажімо, хвалилися, що хліб їдять тільки тоді, як зачерствіє: «Вкусиш – і зразу в роті повно…». Прожили вони без чоловіків, яких гітлерівсько-сталінська війна похапала…
Десь тут, але в гущавині мОгилок біля Інтеєсу (МТС так прозивали), похований і дід Іван, якого партизани за кожуха вбили. Мама колись водила, приблизно показувала, але так точно і не знайшла те місце. І мені це дуже дивно – як же ж так було жити у страху, що й могилу батька загубити?!
А баба-сусідка, що вже ж давно також Господніх курей випасає, навіть могилки своїх малолітніх дочок загубила…
Страшний був час. Жорстокосердний.
Ото хіба ми, розніжені нащадки, по ледь-ледь жорсткість часу наших батьків та дідів виправляємо, хоча би масовими приїздами на Діди – у нас не кажуть «Радониця», рідше кажуть – «Проводи».
Прошу в діда, чия хата крайня від мОгилок, лопату, щоб своїх обкопати, підгорнути і вже цього року дід дає добрішу лопату, не таку тупенну, як минулого року. Певно, я йому у довір’я ввійшов…
До приходу батюшки з півчею встигаю сякий-такий лад навести, картаючи себе за те, що пристойну табличку бабі Саші так і не зробив… Киваю хрестом-крашанкою по могилах, здоровкаючись з рідними: «Христос воскрес!» та лишаючи на помин душі по крашанці і парі цукерок.
Благо, підходить однокласниця Тоня, з якою у такі дні линдаємо по селу, як Борисові корови (про якого Бориса йдеться – знову забув з’ясувати), зупиняючись на ніч в однокласниці Валі, що тут живе і вчителює.
Наступного дня йдемо на другі мОгилки, що коло лікарні. А перед тим проходимо коротенькою вуличкою, яку зараз прозивають Іванюччиним хутором – лишилися там три живі хати. Вистоюємо – фотографуємо добренну хату, де останніми жили Крамови, а побудував директор сільпо. Ловка хата навіть у своїй розрусі – колгоспники такої у хваленому забудьками Союзі поставити не могли, тільки начальник «со связямі»…
Заводить однокласниця до своєї колишньої сусідки баби Наді, бо та ж загодя на кров’янку позвала. Милуюся пасками, зробленими по-авдіївськи, як уже мало хто робить: зверху не мазюкати отими солодкими білилами, з мертвотними штучними фарбами, а виключно гусячим пером, жовтком, а зверху – поважно викладено хреста.
Заодно викликаємо сусіда, бо знаю від баби Лисаветки, що він родич, а який – тоді не цікавився, а тепер хоч вхопити знання краєчок. Виявляється, моя баба і його дід – рідні брат і сестра. Тобто, бабі цей чоловік був племінником. Але чому ж вони не родичалися? Дід (тепер уже дід) не хоче розповідати, ховає якусь тайну жорстокого часу…
Поруч жив рідний дядько матері – Тиміш. Чому з цим не родичалися – уже і я знаю. Коли мати з тіткою Анютою лишилися в холодній і голодній хаті з дітьми-школярками, бо бабу Сашу «милосердна» совєтська власть у Сибір загнала, то ходили вони, малеча, на наряд у бригаду, де дід Тиміш був бригадиром. Щоб трудодень заробити…
Висидять весь наряд – усім робота є, а для них, рідних племінниць, нема. Заплачуть та й ідуть по дорозі якийсь хмиз шукати, щоб живого вогню в печі запалити… Та ще хіба в сусіда – начальника МТС Шурхала вкрадуть поліно – у лісі ж збирати було не вільно, та й дівчата – підлітки мало що донесуть. І сусід той не міг сам підкинути полін?!
Страшний був час…
На других мОгилках провалююсь біля могили дядька Василя – цьогоріч, як ніколи, води повно, он, навіть Адамчикова могила у воді. Відомий був голова колгоспу, а тепер зрівняний з усіма…
Обнятися з двоюрідним братом Толею, похристосуватись з наїжджими однокласницями, позгадувати вже відійшлих…
Ще зайдемо на четверту бригаду, де я вчився на коні їздити і запрягати. Провідаємо бабу Катюшу, якій 101 год і вона єдина у світі людина, що мого діда Андрона пам’ятає (дід пропав безвісти на війні).
А ввечері – застілля, куди сходяться нас шестеро однокласників і сусідів по Чепурнівці. Звісно, не втримаються полаятись про політику, у якій всі розбираються як вовк у звіздах. І шкода, що не почути голосу тітки Тані, яка, кажуть, мала і має прекрасний голососпів…
А вже по від’їзду наздожене звістка – помер двоюрідний брат Володя, що в мене на весіллі за старшого боярина був. Одним Андроновичевим стало менше (ми всі по діду Андрону – Андроновичеві).
Жорстокий час наздоганяє нащадків…
Василь Чепурний
