У мене знову відбирають Україну.
Мою. Я розумію, що кожен має власне відчуття своєї Батьківщини.
Можливо, для когось таке поняття — взагалі фікція, бо вони роділісь в Совєтском Союзє або живуть у космополітичному 21-му столітті.
Я їх розумію, не засуджую, приймаю.
Але від цього мій власний біль аніскільки не маліє, бо мені — старомодній, нереформованій, «зазомбованій бандерівцями» харків’янці страшенно боляче, що саме моєї України знову не стає.
Вона завдяки якійсь могутній Божій волі з’явилася 5 років тому, але тепер цього дива їй вже ніколи не подарують. Її вбиватимуть, топтатимуть і залюлюкуватимуть через «ящик» доти, поки зневіриться або згине за гратами останній патріот, який сміє ностальгувати саме за моєю Україною.
Але поки у мене ще є маленький шанс не дожити до цього поганьбиська, я піду і проголосую проти тих, хто хоче нав’язати мені гібридну модель Батьківщини.
А там вже як Бог дасть….
Лариса Салімонович
